"Та що мені з того, як умирати та де спочивати? — думав він.— Хіба не все одно? Віку мойого й так небагато, а тілу однаково гнити чи отут на цвинтарі, чи там де-будь на тюремнім "гофі"*. Он Юра Драгарюк не то був, що я, багатир був, та й молодий, та й дужий, та й що? Не завагував положити свою голову, аби помститися на своїм ворозі. А тепер про нього й пісню співають..."
І, розмотуючи волоки, він півголосно, на монотонну нуту почав муркотіти собі під вус:
Ой зазулька прилетіла та й єла кувати;
Збирається тяжка ровта*, щось іде шукати,
Кували ми дві зазулі, дві разом завили;
А як війшли до Бордючки, так Николу ймили.
Але в моїм огороді та явір зібгався;
Ой їмили Николика, Юрина сховався.
А зазулька прилетіла, зачала кувати;
Але дали від Бордючки до Юрини знати.
Убита ми доріженька в городі на просо;
Ой прибігла та Бордючка до Юрини босо.
Як ся село називає: "Жаб’є чи Ворохта?
"А ти, Юро, ісховайся, бо йде тяжка ровта!"
Юра урвав пісню і сплюнув. "Ну, завтра тут у селі буде також щось подібне. Набіжать жандарі з Жаб’я, зіб’ють ровту коло Мошкового шинку, будуть кричати, радити, висилати людей на ріжні дороги, але я вже буду далеко. Я вже буду доходити до Косова — ба ні, не доходячи до Косова, зараз на Монастирськім перебреду Рибницю, та й півпереки, горі горою, та на пистинський гостинець, а там я пан! Там я безпечний. Ніхто мене не бачив у селі, ніхто й не погадає на мене. Нехай собі ровти ходять та шукають! Нехай жандарі та пани перепитують по селі, чи не мав Мошко яких ворогів! Чи мало він їх мав? Кождий його годованець був його ворог, не лиш я один! А міг і хтось чужий, переходячи вночі коло шинку, забити жида для рабунку, а потім сполошитися та втекти! Мені байдуже. Нехай собі ламають голови, як знають!"
Нечутний для нього регіт його чорного товариша залунав над його головою. Юрі від того демонського реготу лиш мороз пішов поза плечима. Він підкотив штани вище колін, забрав постоли з онучами й волоками, зв’язав їх разом і прив’язав до лівої руки вище ліктя, взяв на локоть правої руки сокиру, в долоню палицю, якою мацав перед своїми ногами воду й каміння на дні, і, сплюнувши ще раз, ввійшов у ріку.
Вода була бистра й дуже холодна. Юрові ноги, зігріті довгим ходом у шкіряних постолах та грубих суконних онучах, сильно почули той холод, немовби нараз були обуті в ледові черевики. Особливо верхня верства річної течії видалась Юрі дуже студеною і відразу обхопила його ноги в тім місці, де були перев’язані волоки, різала там, мов острими бритвами, стискала обі ноги немилосердно, мов тісно закручені залізні кайдани.
— Цураха на тебе, іршена!* — буркотів Юра.— Ото-сми студена!
І звільна, обережно переступаючи з ноги на ногу, він почав брести ріку. Перед його очима щез другий берег Черемошу в сивій мряці, а дрібні, мов із темно-зеленого скла вилиті, хвилі мерехтіли звільна, далі швидше, швидше, ширше, ширше, десь у безмежну далечінь. Здавалося, що той Черемош розливається чимраз більше, що гори розсуваються перед ним, ліси та чагарники біжать, мов отари чорних овець, спуджені вовком, а за ним жене рівне, зелено-скляне, злегка кучеряве плесо отих хвиль, І воркоче, і шумить, і стогне глухо... А серед того плеса не пеньок котиться, не дрібна комашка борикається, але він сам, Юра Шикманюк, похилений на свою паличку, важко підіймаючи заморожені ноги, бреде, бреде, визирає берега і не може знайти його.
А оба незримі товариші не покидали його ані на хвилю.
Крізь шум Черемошу знов залунали їх голоси, нечутні для Юри.
Чорний. Сказавши по правді, я й зовсім не знаю, чого б тобі так убиватися за тим жидом і за тим гуцулом. Згине жид, то й так не твоя страта, а пропаде гуцул, то чи він же один? Сам бачиш, скілько їх пропадає день у день.
Білий. Справді бачу.
Чорний. Та й то ще з гуцулом твоя справа не зараз програна. Його зловлять на гарячім учинку; він не буде мати нагоди ані можности вибріхуватися, признається до всього, покається, а як при тім вийдуть наверх Мошкові нечисті справи, то ану ж його й не засудять на смерть?
Білий. І не засудять.
Чорний. І він у в’язниці житиме іншим життям. Почуття сповненого злочину струсить його душу, отворить йому очі на те, що треба чоловікові чинити, як терпіти горе, як любити інших... тьфу!
Білий. Се справді так буде.
Чорний. А Мошкова смерть — се властиво чиста страта для мене. Що мені з його душі? З його одинокої душі! Він цінний для мене не як індивід, а як чинник розкладу й зопсуття на ціле село, на все около.
Білий. Зовсім вірно міркуєш.
Чорний. Значить, його смерть — навіть потрійна страта для мене.
Білий. Ов, аж потрійна!
Чорний. Авжеж. Ось поміркуй! Умираючи тепер, він не буде міг робити свойого ремесла завтра, позавтрі і далі-далі, рік за роком. Значить, міра його індивідуальних злочинів буде тепер менша, ніж би була завтра, позавтрі, за рік чи за десять літ.
Білий. Певнісінько.
Чорний. Далі. Коли він згасне зараз, то й міра зла та зопсуття, причиненого ним усьому околу, буде менша.
Білий. Очевидячки.
Чорний. А нарешті, коли він упаде жертвою вбійства, згине з руки месника-гуцула, то подумай лише, який пострах піде по інших, подібних до нього!
Білий. І справді. Не вадило б навіть тобі подумати про се.
Чорний. Га! Ти кепкуєш собі з мене.
Білий. Не кепкую, лише вповні згоджуюся з тобою.
Чорний. Згоджуєшся! Так що се, я твій дурень, щоб ти згоджувався зо мною? Коли-бо я з тобою не згоджуюся!
Білий. Я й не прошу тебе згоджуватися. Але те, що ти отсе виложив мені, зовсім вірне, і я пристаю на те.
Чорний. Але я не пристаю! Я не хочу сього вбійства! Я кепсько обчислив свої користі. Я не допущу до сього.
Білий. Воля твоя. Знаєш, що я боротися з тобою за підпахи не буду.
Чорний. А може й хотів би, та знаєш, що не перебореш.
Білий. А ти ось пробуй перебороти Юрову постанову.
Чорний. Думаєш, що не переборю? Ось підожди лише! Я тобі покажу, що я ліпше знаю гуцульську вдачу, ніж ти!
І він, мов різкий вітер, пошумів понад рікою вгору, против її течії.
А Юра помалу, обережно брів по воді. Мусив іти помалу, бо був саме в найглибшій течії, де вода сягала вище колін і де, схибивши кілька кроків униз за струєю, можна було попасти в глибшу воду, в бистрину таку, що сягає по пояс і в якій і найміцніший чоловік не вдержиться на ногах. А тоді прощайся з життям! Ухопить вода, понесе просто на каши́цю, на величезне остре каміння, що інженери динамітом розсаджували, а далі на ревучий гоц,— навіть кістки цілої в чоловіці не лишиться після такої мандрівки. Обережно, Юро, на броді! Обережно! Смотри добре палицею воду й дно! Держи стежку просто, як до шнуру! Черемош — не брат, жартувати не любить!