Сьогодні я часто згадую Володю Голобородька, особливо його афоризм "черги зникнуть..." Він справді виявився пророчим — черги в магазинах давно зникли, нинішня молодь не поривається поступити в інститут торгівлі, а ми не шукаємо знайомих, щоб купити що-небудь "з-під прилавка". Магазини переповнені товарами як вітчизняного, так і імпортного виробництва. Правда, я більше ніж впевнений, що Голобородько, не дивлячись на своє пророцтво, що збулося, як і я, до кінця не задоволений так званими реформами. Так, магазинні полиці аж гнуться від товарів, але чи всім вони доступні? Чи може проста людина купити все це? І про це, я думаю, ще з’являться не менш гострі афоризми Володі.
Під час президентської кампанії 1999-го я працював у передвиборному штабі Євгена Марчука. Працювали ми, що називається, по 25 годин на добу, вільного часу — ані секунди. І мені дуже жаль, що я не міг зустрітися з Голобородьком, який, випадково узнавши адресу мого офісу, приїхав, щоб зустрітися зі мною і подарувати збірник своїх афоризмів "Тези і антитези" з дарчим написом "Олександру Івановичу Нездолі. Хай вам щастить. Автор В. Голобородько". Не дочекавшись, поки я звільнюся, він поїхав, залишивши книгу у секретаря. Дізнавшись про це, я дуже жалкував, хотілося поговорити, дізнатися про його літературну діяльність".
І генерала можна зрозуміти: з Володимиром Голобородьком таки варто познайомитись (навіть генералам!), адже гуморист він — чесне слово — від Бога. До всього ж, він і справді інтелектуальний, а тому й залишається небезпечним. Як і всі, взагалі, справжні гумористи.
КУРІННИМ ТИ СЛУЖИШ ОТАМАНОМ
Сміх твій пахне рідними степами,
Палить все плюгаве, недолуге.
Із коша Руданського Степана
Родом ти, веселий козарлюго,
Хай під кимось шкутильгає шкапа —
Коник твій орлиться понад ланом!
У державі гетьмана Остапа
Курінним ти служиш отаманом.
Віктор Кочевський
1. Місце зустрічі змінити неможливо
Так було конфіденційно ухвалено між автором цих рядків, з одного боку, і Павлом Глазовим, з другого. А зустрітися ухвалили і не в редакції "Літературної України", де я тоді працюючи заступником головного редактора, одночасно вів веселий відділ "Вишняк", і не в Павла Глазового вдома (надто гарна, сонячна і тепла була погода), а — на нейтральній смузі, себто в сквері перед "червоним" корпусом Київського університету, на алеї, що веде до пам’ятника Кобзареві — там маститий гуморист часто любить прогулюватись в товаристві свого песика, адже мешкає неподалік. І там він мав передати мені нові — найновіші! — усмішки для публікації на шпальтах "ЛУ" — для цього й мали зустрітися.
О 15.30 — точно у визначений час — хоч годинник звіряй! — він і з’явився — високий і, не зважаючи на 74-літній вік, підтягнений, сухорлявий. І безперечно, молодший як на свої літа.
Метра, як завжди, вірно супроводжував (немилосердно, щоправда, його тягнучи за собою на довгім повідку) улюбленець, маленький кімнатний песик з довгою волохатою вовною породи болонка на ймення Пушок, що нині є найближчим другом гумориста. І його співмешканцем, тож адресу він має однакову з Павлом Прокоповичем і вона навіть занесена до біобібліографічного довідника Спілки письменників України.
— Гарний собачка, — аж похвастав Павло Прокопович, відрекомендовуючи свого друга. — Будь-що їсти не бажає, а тільки вишукане — курятинку там, дорогі сосиски, де більше м’яса, аніж різних додатків із сої. Тож половина моєї пенсії йде на нього. Але нічого не вдієш — друг! Ще й надійний страж — досить кому біля дверей квартири з’явитися, як він таке здіймає в квартирі, що я й місця собі тоді не знаходжу. Оскільки ж біля вхідних дверей моєї квартири зупиняється ліфт і люди там постійно виходять, уявляєте, що Пушок мій дорогий, безперервно зчиняє в квартирі! Я вже скоро й оглухну від його дзвінкого
голосочка!
Пушок сторожко і спершу явно недовірливо обнюхав мої ноги, готовий на випадок чого дременути чи не на край світу, уважно подивився на мене знизу вгору і, врешті-решт, здається, визнав за свого, якому можна довіряти, бо преспокійно всівся з нами на лавочці. Люди, котрі о тій порі проходили алеєю, навіть не підозрівали, що так просто сидить собі на лавочці з собачкою сам Павло Глазовий. А це звучне прізвище багато говорить нашому людові. Бо коли Анатолій Паламаренко оголошує з естради: "Усмішка Павла Глазового", то цього досить, аби слухачі почали усміхатися в передчутті доброї радості, яку завжди приносить сміх Глазового, випікаючи з нашого життя численні негаразди. Сьогодні Павло Глазовий належить до когорти, яка створила наш сміх і яку репрезентують імена Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Левка Боровиковського, Степана Руданського, Леоніда Глібова, Остапа Вишні, Олександра Ковіньки, Анатолія Косматенка... Тільки на відміну від вищеназваних класиків, класик Павло Глазовий — нині сущий наш сучасник. Хоч його ім’я вже добре відоме в Україні і рідко який концерт на її теренах обходиться без його усмішок, патріарх українського гумору не спочиває на лаврах, хоч і має їх предосить — з-під його невтомного пера, що не знає відпусток і вихідних, з’являються нові й нові сміховини та веселі пригоди із циклу "Куміада". Ось чому, передаючи для "ЛУ" усмішки, Павло Прокопович назвав їх свіжими.
Погомоніли, посміялися над свіжими анекдотами-усмішками, що ними один одного пригостили і невдовзі метр пішов сквериком із своїм маленьким симпатичним чотириногим другом, у якого біля нашийника червонів бантик і який обходиться своєму господареві в половину місячної пенсії. Пушок весело біг попереду, маститий гуморист ледве встигав за ним — високий, незважаючи на літа, підтягнений і ще майже стрункий. І, безперечно, молодий, бо ж хіба то літа — 74 годочки? Та ще для справжнього вкраїнського козака!
2. Сонце нашого життя
І хоч Віктор Кочевський за своїм штатнім розкладом оприділив Павла Глазового курінним отаманом, щоправда, не деінде, а в державі гетьмана Остапа, та як на мене, то Павло Прокопович уже сам давно гетьман сучасного українського гумору. Весело-дошкульна легенда нашого сміху, який і на вісімдесят першому році свого многотрудного життя (після нашої зустрічі в скверику біля пам’ятника Кобзареві благополучно спливло вісім років!) працює з козацьким завзяттям — попри все. Знаний на всіх теренах України — досить лише згадати його