Логіка в його словах, звичайно ж була непереборна, і навіть заперечити йому не було чим… Ось таку я одного разу бачив риболовлю і такого риболовця… Вже, як почали збиратися додому, я зопалу в лозняку нарізав котиків — оксамитових, пухнастих, ніжних, сріблясто-синюватих. І скільки їх там нарізав — прутиків з десять. Дружині я щовесни неодмінно привожу з риболовлі котики. Тож і тоді не втримався. Пучечок і йому простягую.
— Це, — кажу, — для вашої дружини. Для Лідії Петрівни.
І щоб ви думали? Він зрадів такій красі? Чекайте! Він аж відсахнувся од мене, наче я хтозна що йому запропонував. Руками злякано замахав:
— Що ви, що ви!.. — і знову вдався до своєї пісні: — Це ж обкрадання природи. Я не візьму. Нащо ви їх нарізали?
А на березі червоної лози — непроходимі зарості! І котиків — сріблясто-синюватих, пухнастеньких — міріади! Але не взяв, наче то були останні котики у тих краях. Чи й у цілому світі. Як затявся на своєму: обкрадання природи і край! Слава Богу, що загалом хоч задоволений лишився. Коли поверталися додому, захоплено казав:
— Ах, як ми чудово погуляли на свіжому повітрі! Я навіть, і не знав, що так гарно на свіжому повітрі! Тепер неодмінно буду їздити на свіже повітря і братиму з собою й Лідусика. — І сам до себе посміхався?: — А ліс... Дуби... А озеречко те... А чорні карасики? Ніколи не відав, що це така азартна штука — риболовля! А котики оксамитові!.. Що не кажіть, на природі побув, наче в рідної неньки погостював...
Таким він мені й запам’ятався, незабутній наш Павло Григорович Тичина, колись, на зорі своєї літературної юності і справді геніальній поет. Звідтоді, як по весні побачу котики, так і згадую його...
— Що ви, що ви, не ріжте їх, не ображайте природу, не збіднюйте її — вона ж наша мати. Хай собі ростуть...
Я звідтоді й не чіпаю їх — справді, хай ростуть. А ось рибу все ж таки ловлю. І забираю додому улов. Принаймні, гачків не розгинаю. Тільки чорних карасиків звідтоді не чіпаю — хай ростуть великі!..
ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ...
Це так одна із збірок Степана Олійника називається — вельми красномовно і, як на мене, досить влучно: "Здоровше з гумором живеться".
І це справді так, бо життя з гумором — це завжди якісніше життя, аніж, наприклад, зі сльозами — незаперечна істина. Гумор — це сама радість життя, я б сказав, наш іще один (запасний, чи що?) янгол-охоронець. Людям, які мають почуття гумору, завжди щастить. До всього ж, веселі люди довше живуть, адже кожна хвилина сміху чи просто бадьорого, оптимістичного настрою, як переконливо довели медики й психологи, неодмінно доточує нам дорогоцінні дні життя.
Так ось, творчість Степана Олійника багатьох не лише радувала і ще радуватиме в житті, а й приносила (і приносить) добру, щиру усмішку й довше — порівняно з нудними людьми — життя.
Це була незвичайна людина — Степан Іванович Олійник! І сьогодні, перечитуючи його твори, дивуєшся, яким він був стійким життєлюбом (попри все!), світлим оптимістом і щирим ліриком у душі.
"Гадаю, що взагалі духовною засадою творчості великого нашого сатирика були саме доброта і любов до людей. Прагнучи захистити своїм словом добро від зла, письменник і обрав собі зброю переднього краю — сатиру, гумор".
Ці справедливі слова належать Степанові Олійнику — так він оцінив творчість свого великого побратима Остапа Вишні. Власне, цими словами можна охарактеризувати й творчість самого Степана Івановича Олійника. Кажучи про Остапа Вишню, він водночас ніби сказав і про самого себе.
Його знамениті свого часу рядки про кредо сатирика-гумориста актуальні й сьогодні:
Сатирик рівен хліборобу:
Встає до дня, одягне робу,
І знов береться за перо.
Усе лихе руба на ниві,
Щоб люди всі були щасливі,
Щоб захистить від зла добро!
Або в іншому творі:
Коли казати правду щиру,
То я тому люблю сатиру,
Що ніжно лірику люблю.
Степан Олійник писав не лише дотепно, а й образно, щиро, людяно і, як сказав би незабутній Олександр Ковінька, симпатично. Ота "олійниківська" любов до людей прозирає в кожному рядку, що бореться зі злом в ім’я добра. Він справді тому писав сатиру, що ніжно лірику любив.
Не всі твори Степана Олійника сьогодні актуальні (багато дечого сатирик писав на швидкоплинну злобу дня, та й непростий був час, у якому він творив), але кращі його речі, безперечно, стали значним набутком нашої гумористики. Пригадаймо хоча б знаменитий фільм, знятий за гуморескою Степана Олійника у Москві (пам’ятаєте, "Пес Барбос и необычайный кросс"?), який став і улюбленим, і популярним, і просто класичним у кіногуморі. Його можна дивитися багато разів — і не набридне, його відкриває для себе (і буде відкривати) кожне нове покоління.
Українська література 1922—1991-х, есересерівських років, має визначення як радянська. Добре це чи ні, але тут уже нічого не зміниш, був такий період у нашій літературі з усіма його плюсами й мінусами. То вже наша історія, а її, як відомо, не можна ні поліпшити, ні погіршити. Так ось, одним з творців українського радянського гумору, відразу ж за Остапом Вишнею, ми називаємо й Степана Олійника — лауреата і класика. Він був і залишається одним з найяскравіших представників нашого сміху тих нелегких років. Незважаючи на драконівську цензуру, твори Степана Олійника виходили в світ, їх називали "світлими", підкреслювали, що мають "оптимістичне спрямування". Це так. Але я не можу не процитувати одного критика, який у ті роки вказував, що гумор має бути спрямованим не на те, щоб "висміювати", а — "щоб уславлювати передове у житті". З цим ми ні тоді, ні тепер не могли й не можемо погодитись. Гумор є гумор: щось славити він не може за своєю природою. Але безперечно й те, що гумор утверджує все добре в людині. Якщо це не так званий "чорний гумор", що, на щастя, не притаманне українському менталітетові.
Отож Степан Олійник і сьогодні нам потрібний, і завтра-позавтра буде потрібний, бо нашу гумористику без нього не уявити, та й предметів для осміяння і таврування, як раніше казали, у нас нині предосить. Є в Степана Олійника (популярна свого часу) гумореска "Самокритичний голова". Цей голова у блокноті завжди записував: "Мої ошибки". Так ось, зустрічає його сатирик і питає, як справи. Голова