І коли брезент було знято і рубінові зорі спалахнули так, як вони сяяли до війни, Сталін підняв бокал "Сапераві" — легкого грузинського вина, яке любив:
-За Московське велике князівство-два, яке колись стане ядром нової російської імперії. За зорі на вежах Кремля, які сяють так же, як і сяяли до війни. І в них я бачу запоруку нашого майбутнього успіху!
/Московські поети відразу ж почали складати оди: про те, що Великий Сталін у Кремлі, а отже, запанували мир і щастя на землі; про те, що Великий Вождь, керманич, учитель і батько людства на своєму посту і як завжди думає за народ, а над Кремлем велично сяють рубінові зорі — для всього передового людства, і т.д., і т.п. в тому ж і в тому ж дусі! Як писали до війни, так і знову заспівали — пребадьоро-оптимістично/.
Вождь залишився задоволеним, адже все було так, як і мало бути: Москва, Кремль, знайомий кабінет з портретом Леніна і, головне, з ним була його влада. Правда, її значно обкарнала німчура на чолі із своїм Адольфішкою, але дещо і йому залишилося. А могло бути й гірше. Він і це, що здобув, міг втратити: Москву, Кремль, владу... Виходить, він ще й добре відбувся. А бункер у Куйбишеві хай стоїть в готовності № 1 — мало, що може трапитись. Як і два спецпоїзди з кількома тисячами бійців внутрішніх військ, з кулеметами і легкими гарматами. Поїзди хай стоять, як кажуть, під парами, готові в будь-яку мить вирушити з ним до Куйбишева, до бункера, що притаївся там на глибині 37 метрів.
З Берліна надійшла телеграма, яку він уже знає напам’ять:
"Москва, Кремль.
Його Превосходительству Йосипу Сталіну.
Прийміть мої найщиріші вітання з нагоди Вашого щасливого повернення до Москви, у свій робочий кабінет у Кремлі.
З твердою надією, що між Великою Німеччиною і Великим Московським князівством-2 почнеться велика ера добросусідства та співробітництва на благо обох держав у нових історичних реаліях.
Адольф Гітлер".
Нечутно /але він все ж почув, здригнувся і насторожився — хоч і не подавав виду: не любив, коли без дозволу заходили до його кабінету/ відчинилися двері.
Він полегшено перевів подих /збоку здавалося, що він просто випускає порцію диму з люльки/: Молотов і Берія. Цим довіряти можна і тільки вони мають право заходити в його кабінет у будь-який час, не питаючи на те дозволу, хоча... Довіряв він їм умовно, повністю вождь не довіряв нікому. Крім, звичайно, самого себе. Та й то...
— Коба, дозволь тебе привітати з телеграмою Адольфа Гітлера. /Сталін щось невиразно гмикнув, закутуючись хмаркою диму/. За нашими даними вона підписана особисто фюрером. І послана з його ініціативи. Тож будемо сподіватися, що вона щира і по-своєму сердечна. Свої вітання тобі також передає Ріббентроп.
-А-а... "дорогий герр Ріббентроп"?— буркнув вождь, пригадавши як він колись вітав цього бонзу третього рейха.— Що він там... бажає?
-Ділових зустрічей у майбутньому. Згадує — майже захоплено,— свої
довоєнні візити в Москву, Большой театр, нічний прийом у твоєму кабінеті, Коба. Мріє невдовзі відвідати Москву і знову з тобою зустрітися.
-Мріяти у нас нікому не заборонено — на жаль.
Перевів погляд на Берію.
-З чого будемо починати, товаришу Сталін,— блиснувши склянками пенсне, виструнчився той.
-Так ніби ти не знаєш, з чого починати, Лаврентій! З того, з чого ми
й раніше починали. І, до речі, ніколи не уривали наші починання. За війною з німцями ніколи було займатися внутрішніми ворогами. А вони, скориставшись моментом, розплодилися. Пора вже почати проріджувати їхні зловредні ряди. З істинно більшовицьким розмахом, Лаврентій! До нігтя їх, до нігтя! Як тифозну вошу! Треба, не відкладаючи справи в довгий ящик, допомогти їм по швидше потрапити… Куди потрапити нашим ворогам, Лаврентію?
-На той світ, товаришу Сталін!— з готовністю відповів Берія і навіть азартно потер руки.
-А точніше, товаришу Берія?
-У землю, товаришу Сталін!
-Попав... пальцем у небо,— вишкірив Сталін жовті од нікотину щербаті зуби.— Ми, Лаврентію, гуманісти, тому будемо відправляти їх не в землю, а — на небесі. Кажуть, що буцімто там є якесь царство. Отож, хай вони там і розкошують.— Погасив посмішку, мовив із злістю:— Нема їм місця на землі, земля нам потрібна під урожаї сільськогосподарських культур. Уцілілих треба годувати. А відправляти їх краще на небо. На небо!.. Пригадується мені такий випадок з життя Івана Грозного, який був вельми винахідливим у боротьбі із зрадниками та в придумуванні їм кари. Якось він велів схопити одного боярина... Пригадується, його прізвище Голохвастов... Посадили, значить, того боярина на бочку з порохом. Іван Васильович звелів підпалити порох. Ну, порох і вибухнув. Цар задоволене потім пояснював: він таким способом допоміг зраднику піднятися на небо.
-Вельми дотепно, товаришу Сталін.
-На жаль, це не я проявив дотепність, а — Іван Васильович, учитель наш! Так ось і ти, Лаврентію, дій з нашими ворогами так же дотепно.
-Радий старатися, тільки...
-Що – "тільки"?— похмуро і чомусь підозріло вождь.
-Тому, що де набрати по бочці пороху на кожного нами заарештованого? Лише в одному тридцять сьомому ми схопили більше мільйона. Тут продукції й кількох порохових заводів не вистачить. Нераціонально.
-Та-ак,— погодився вождь.— Ворогів у нас більше, аніж наші заводи зможуть випускати пороху. Жаль... А втім, будемо відправляти їх на небесі дешевшим способом... Жаль, що Колима і Магадан нині не належать Московському великому князівству.
-Вони тепер належать Магаданському, товаришу Сталін.
-Треба буде з ними зв’язатися і якось умовити їх до нас приєднатися. Щоб нам було куди засилати наших ворогів.
-Бу сполнєно, товаришу Сталін.
Як за помахом чарівної палички /Молотов і Берія на мить відволіклися/ на столі великого московського князя як уродилася пляшка "Сапераві", а за нею і три бокали.
Вождь власноручно — а це вказувало на його добрий настрій,— хлюпнув до бокалів свого улюбленого вина, кивнув, щоб соратники взяли свої бокали.
-Капітально посидимо сьогодні у мене на Ближній дачі... До речі, Лаврентію, збери на шосту годину членів Політбюро — посидимо, як колись сиділи ще до війни.
-Слухаю, товаришу Сталін!