Жрець. Мені здається, що ти справжній бог даків. Цікаво, що з цього приводу повідає нам Юпітер?
Прибулець (з блискавками під пахвою підбігає до ніг Юпітера, опускається на коліна). О, володарю і начальнику наш! Якщо я і мої даки не дотримаємо клятви на вірність Великому Риму, хай впаде твій священний грім на наші нерозумні голови. (Жадібно обціловує сандалі на ногах Юпітера).
Жрець. Я все більше і більше переконуюсь, що ти таки справжній бог даків… Ей, ей, не захоплюйся! Бо вашого брата тільки допусти — до дірок залижете сандалі Юпітера. А казні збитки, нові доведеться шити. Можеш встати. (Ляскає в долоні). Всім слухати повеління Юпітера! Верховний бог Великого Риму оголошує цього претендента на боже звання верховним богом Римської провінції Дакії! Гляди, щоб твій народ і далі був у покорі перед Римським мечем яко мечем дружби, любові та братерства! Ти вільний. Іди до Лібора, це наш… хе-хе… бог вина і веселощів. Відсвяткуй з ним своє нове призначення. Та й про нас, грішних, не забудь.
Верховний бог Римської провінції Дакії (здіймаючи над головою пучок бронзових блискавок). Служу Великому Риму і його верховному богові Юпітеру! (Кланяючись, визадковує з пантеону).
Підмітайло (йому вслід). Ей, ей, та хоч не ляпай своїми шкарбунами!.. Я ж тільки-но замів, а ти знову накушпелив! Вас тут, богів, щодень збирається ціла галайстра, поки після одних прибереш, нові пруться смітити рідною землею! І де вас стільки родить, охочих до божих посад?!.
Жрець. Ну, ну! Не твого ума!.. Ти своє знай — підмітай! А там розберемося…
(До легіонерів у портику).
Гей, хлопці, хто там з чужоземних богів-прохачів наступний? Впускайте по одному, але в порядку живої черги!.. Хоча… (Позіхнув). Боги безсмертні, тож можуть зачекати. А ми тим часом (враз ожив, збадьорився, енергійно потер руку об руку) проведемо один захід у бога Лібора… Слухайте мій рішінець! Усім звільнити портики, чекати у скверику біля пантеону. Наступний прийом чужоземних богів — завтра… Ей, ей, постривайте, хлопці, встигнете їх витурити. Коли завтра будете впускати сюди богів, кожному задирайте ноги та витрушуйте з їхніх взувачок землю. Теж мені… патріоти рідної… їдрі т-твою, землі! Тільки смітять у Римі своєю національною землею! Якої у них, до речі, вже й немає удома. Хіба що в їхніх шкарбунах замість устілок зосталася! А тепер — женіть їх втришия! До завтра!
Завіса.
СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК І КО
Водився колись у лісі дрімучому біля Чернігова один Соловей… Ні, ні, не той, що тьохкає, в чиєму співі буває до сорока колін і якого ми зазвичай звемо із зменшувальним суфіксом — соловейко, а той, що свистів-гоготів і свистом своїм та криком-уханням людей убивав. Чорнознаний на Русі розбійник, якому хіба що богатирі, на кшталт Іллі Муромця, ще якось могли нам’яти боки.
Напівчудисько-напівлюдина, він сидів у гнізді, що було на дванадцяти дубах, зірко вдень і вночі пильнуючи видноколи, дорогу люду перепиняючи. А для більшості — то й взагалі назавжди її уриваючи. Як загледить, бувало, та почвара, що хтось іде чи їде, аж підстрибує на радощах на гіллі. А тоді як заухкає, як засвистить — таке зчинить у світі білому, таке!.. Дерева аж до землі виляжуть, у самому Чернігові маківки на церквах повигинаються, скло в горницях тріскається і з дзенькотом розсипається, коні, охоплені жахом, рвучи прив’язь, з конюшень у світ за очі вибігають… Богатирі, і ті, траплялося, на землю падали й на чотирьох хто куди рачкували… А той розбишака ще і ще як засвище — людей мов сміття яке здуває, ніхто й близько до зайди-голови не здужає підійти… "Допоки ж на Русі розбійники верховодитимуть?" — бідкаються русичі, та що вони вдіють. Князь далеко, а душогубець близько.
Мав той свистун-коротун надприродні здібності, щодень людям капостив, шкоду їм безкарно чинячи, безневинних убиваючи. Так, з доброго дива! З нудьги свистом-гиком забавлявся. А край той, споконвіку руський, своєю вотчиною на правах займанщини проголосив, і туди вже ніхто й поткнутися не смів.
Сидить, значить, той куцак-недоросток у гнізді на дванадцяти дубах, звично на дорогу баньки вилупивши, — порожньо на дорозі. Не видко ні пішого, ні кінного — край обезлюднів, усі десятою дорогою обминали розбійницьку пущу. А тим часом князі у своїх стольних і не стольних градах бенкетували, богатирі перед ними для забавки герці влаштовували, на мечах билися та боролися, князів потішаючи, гуслярі їм славу співали, скоморохи ряджені потіхами їх ублажали…
Нудно Солов’ю розбійнику, притулить волосату долоню дашком до вирл своїх — чергову жертву видивляється… Де ж вона? Чого бариться? Чого не йде Солов’я потішити?.. Бо з самого ранку на шляху ані душечки. От і спробуй у таких умовах путньо згубу людям чинити. Так чого доброго й квартальний план з пакостей не виконаєш. Тільки й утіхи, що друг Горинич бувало прикурить, чи подруга Баба-Яга, пурхаючи, прилине — попасталакати, покелихувати…
Аж гульк! Хтось виткнувся на шляху. Соловей спішно сліпи протер, придивився, аж то добрий молодець дорогою їде — проти сонця на ньому шолом із заборолом блищить, на грудях — кольчуга, здоровенний двосічний меч у руці…
"Еге-ге-ге,— засовався карлик. — Та це, наче… богатир… Не інакше, як битися зі мною преться. Спробуй такого свистом здути — пуп розв’яжеться! Здоровенний, зараза! Аж кінь під ним присідає, аж земля під ним прогинається… Ой, буде мені непереливки! Вже й у носі закрутило…" — чхнув і сам собі побажав здоров’я.
Задумався, що з ним взагалі траплялося рідко, раз на сто чи й більше років. Що богатир їде — нічого дивного. Русь іздавна богатирством славиться, героями та хоробрими воїнами. Дозоляли вони Солов’ю-розбійнику, особливо Ілля Муромець, Альоша Попович, Добриня Никитич та дружки їхні… Цей теж вочевидь з їхньої дружини. Чи й подолаєш його свистом. Але спробувати треба, бо ще з гнізда викине…
Звично заклав Соловей-розбійник пальці до рота, надувся, як бульба, та я-а-ак свисне!.. Аж виляски пішли — ледь чи не за тридев’ять земель. Наче ураган пронісся, все засвистіло, завило, загоготіло й загуло, і світ білий померк. Дерева затріщали й понахилялися до сирої землі. Листя — вихором з них!