Так подумала сполошена княгиня, рада, що дізналася про щось потаємне на цій незбагненній їй Русі, подумала і…
І охолола. Від бажання негайно доносити в Берлін. Хоч вона й була німкенею (ще була німкенею, і навіть — арійкою), але чи не вперше вже відчула себе руською княгинею тієї Русі, з якою вона має пов’язати свою подальшу долю. Берлін далеко, а Русь… Русь ось вона, у неї під боком. Та й хто вона була в Німеччині, на своїй ніби ж батьківщині — коханкою у високопоставлених чиновників рейху? Які використавши її в постелі, могли під сіднички й ногою дати. А тут, у Московії, вона велика княгиня. А великій княгині просто… просто непристойно бути донощицею. А ще як народить князеві довгоочікуваного спадкоємця, то й назавжди увійде в руську історію, як увійшли до неї ті іноземки, на яких раніше женилися руські князі, царі, імператори…
Та й не з Німеччиною їй віднині по дорозі, а з Руссю. Хай поки що княжою, але яка неодмінно в майбутньому стане царською, а потім і імперією. І цього поступу Німеччині не зупинити — це навіть було їй збагненно. А коли так, то вона вибирає Русь, яка завтра буде великою. Георгій Побідоносець неодмінно переможе змія, бо такого, аби гад переміг цілий народ — бути не може. І вирішивши так, княгиня більше не вагалася…
Йосип Джугашвілі під номером ІV не такий і простецький, як удає з себе, була переконана принцеса Марія, а в людях вона розбиралася. Особливо, в гіршій половині того людства, в чоловіках — предметі своєї постійної пристрасті. (І як би ми жили, жінки рознещасні, якби у світі білому не було гіршої половини хомо сапієнсів, що звані чоловіками?). Це вельми руський мужичок, хоча й напівгрузин. Перед німцями любить косити — і це йому вдається блискуче, — під такого собі… м-м… руського Іванушку — дурачка. Аби приспати пильність рейху. Що, мовляв, з нього візьмеш, як він… простачок — дурачок. А Йосип і радий косити. Під все того ж дурника народного. Бо знає, що всюди вивідники гестапо, штатні і добровільні стукачі—дятли…
Насправді ж його позиція базується на одному киті: Москва колись пережила татаро — монгольське іго, переживе й тевтонське — чи яке там? Переживе, бо в них, як писав їхній Пушкін (принцеса Марія посилено і не без успіху вивчала російську мову і навіть могла в оригіналі читати Пушкіна, хоч не все ще й тямлячи): в їхньому царстві—государстві всюди панує—владарює "руський дух", тому в них і "Руссю пахне". І взагалі, "там (себто у них, руських) чудеса: там леший бродит".
Там на неведомых дорожках,
Следы невиданных зверей…
От-от. З ними, руськими, вухо треба тримати гостро і завжди бути напоготові. Тяжко збагнути чого вони хочуть. Кажуть, "от счастья счастья не ищут". А самі шукають. Позбувшись одного лиха, тут же шукають інше. У Москві, на Красну площу в жовтні з червоними прапорами, серпастими, молоткастими, все ще мітингуючи виходять. (Буцімто ветерани, а там хто вони насправді — розберися!). Але неодмінно з транспарантами "Долой". Кого — "долой"? Куди — "долой"? А ще виходять з незмінними портретами вусатого кремлівського горця в мундирі генералісимуса. (Те найвище звання він сам собі й присвоїв, бо сам себе на раді найвищих військовиків і висунув: "Є пропозиція присвоїти товаришу Сталіну звання генералісимуса. Хто проти?" — проти, звісно, не було нікого). Виходять з вимогою "навести порядок". А як ти його, на місці Йосипа ІV наведеш, як Колима і Магадан, як і вся Сибір неісходима вже давно не підвладні Москві. Московітам туди засилати своїх опозиціонерів — зась!
А ще ті, з транспарантами "Йосип Сталін, товаріщ дарагой", вимагають, аби у Кремлі знову сидів Йосип Сталін, "товаріщ дарагой". А як ти його посадиш, як він більше як піввіку старечою мумією в саркофазі мавзолею лежить. (Здається, вже закінчилося чергове перебальзамування).
Та й потім… Якщо Йосипа Сталіна садовити на московський престол, то куди ж дівати його прапра… Йосипа ІV, який сидить на тім престолі і вже має на нього законне право у вигляді ярлика? Та це ж… Це ж, була переконана княгиня Марія, спроба замаху на існуючу владу. Спроба перевороту. А Йосип замість того, аби цих крикунів закликати до порядку, в "княжу" демократію (що за гібрид дивнющий — княжа демократія?) все ще грається. А ще мріє стати Іваном Грозним! А в самого анічого грізного немає і в зародку. Як відчуває Марія, він ще й боїться. Того кінця, який спіткав його кумира на 54–му році його життя… Митрополит Філіпп набрався мужності і почав виступати з різними проповідями, у яких "обличал" самодержця — тирана: "До каких пор будешь ты проливать без вины кровь верных людей и христиан?.. Отколь солнце начало сиять на небесах, не слыхано, чтобы цари возмущали свою державу… Мы, о государь, приносим здесь бескровную жертву, а за алтарем льется кровь…"
3 наказу царя, що оскаженів од гніву на ті проповіді, собор єпископів, використовуючи ложні доноси, "низложил" митрополита, опричники витягли його з храму Божого, порвали на ньому облаченіє… Буцімто ієрея заслали в Тобольський монастир, де його і задушив Малюта Скуратов — вірний слуга царя і виконавець його найжахливіших задумок.
А що ж Іван Грозний? В одну з зимових ночей над Москвою з’явилася яскрава комета, між людом поповзли чутки, що це, мовляв, "знамение смерти". Переляканий цар велів схопить волхвів — астрологів. Але вони теж провістили йому швидкий кінець. І дату визначили: 18 березня. Перепудився не на жарт самодержець небесного знамення та віщування волхвів — кудесників. А коли настав ранок того дня і цар зостався живим, то велів повідрубувати волхвам голови за лжевіщування. Мовляв, 18 березня сьогодні, а він, слава Богу, живий — здоровий.
Тоді волхви сказали: "День ще не минув".
А під кінець того дня — 18 березня, — цар, який сидів у халаті на постелі і грав з кимось у шахи, раптом здригнувся, упав і дух свій смердючий спустив…
Ось такого "знамення смерті", якщо буде він таким жорстоким, яким був кумир його Іван Грозний, і боїться Йосип ІV, як ще раніше боявся і його далекий прапрадід. Боїться і в той же час мріє стати Грозним. Але не стане. Надто м’який. Не диктатор — хоч самій бери в свої бразди правління та з допомогою протектора наводь лад в князівстві Але ж це так нудно — займатися державними справами. Інша річ — любовними. Тут вона і тактик, і стратег відмінний. І рівної їй в цьому архіприємному ділі немає. Та й бути не може. Бо нічого кращого за любов людство так і не придумало. І не придумає, була вона певна. Сказано ж бо: людина живе любов’ю. А все інше — феодалізм, імперіалізм, соціалізм, комунізм, демократія чи що там ще — потім, потім…