— Де пес? — спитав різко Генріх. Заубуш не квапився з відповіддю. "Пес" могло стосуватися однаково й того бездомного собаки і... прямо скажемо сина імператорського, який останнім часом виказував занадто небезпечну близькість до імператриці.
— Пес в замку,— сказав Заубуш з таким лукавим виразом на своєму вродливому обличчі, що залюбки міг приписати того пса й самому собі.
— Питаю про собаку! — вже розгнівано крикнув імператор.
— 1 я кажу про собаку,— відповів барон.
— Кажеш, він у замку?
— Так, імператоре.
— Приблудний пес?
— Всі ознаки свідчать про це.
— І ти спокійно стоїш переді мною? Тут дозволив собі подивуватися навіть Заубуш. Невже він старіє?
— Не зрозумів, імператоре?
— Цього пса могла підіслати сама Матільда!
— Не стрелило мені в дурну голову.
— Може, він скажений, може, заніс сюди морову пошесть! Може, забрався вже десь в імператорську ложницю! Пес у замку, а мої люди байдуже спостерігають цю страшну картину!
— Ваша величність, я справді не подумав. Але мене проймає жах: пес в імператорській ложниці!
Той пройдисвіт, якого знайшов для імператора Заубуш, стояв позаду Генріха, притулений до нього, як чорна тінь, мовчав, лиш поблискував своїми очиськами, але барон міг би заприсягтися, що вигадка з псом належить йому. От тільки коли він устиг шепнути імператорові — це лишилося непростеженим. Невже барон справді так постарів, що вже втрачав спостережливість.
— Я зроблю необхідні розпорядження, імператоре,— сказав він.
Генріх увесь затрусився.
— Знайти собаку! Перевернути весь палац! Весь замок! Всю Верону! Може, то сама Матільда перекинулася в пса! Або Урбан! Шукайте! Миттю підняти всіх на ноги! Послати до мене Конрада! Де Конрад? Де імператриця?
Крик, тупіт, брязкіт зброї. На замкових дворах шикувалися кінні рицарі в повнім бойовім обладунку, так ніби мали відбивати напад численних ворогів. Металися люди зі смолоскипами. Вогні пересувалися в гарячковому безладді внизу, на стінах замку, світилося у вежах, безжально вирубувано кущі троянд на грядках квітів, де любила гуляти Євпраксія. Скрізь міг ховатися пес! В палаці металося з сотню переляканих людей. Поперед усіх скакали Шальке й Рюде, залітали повсюди, ввірвалися до Євпраксії, перевернули підставку для книги, яку вона читала, наполохали Вільтруд, бігали довкола імператриці, кричали роззухвалено:
— Де собака? Гав-гав!
— Де песик? Тяв-тяв!
— Де? Гав!
— Де? Тяв!
Вона зрозуміла: Заубуш метаться за оте своє ганебне відгавкування під столом на учті. Мовчки вказала шпільманам на двері. Коли ті й далі гасали по покою, блазнюючи, тупнула ногою:
— Геть!
Появився абат Бодо, суворо видивився на придурків ті зникли, понесли свій гавкіт далі по палацу.
— Дочко моя,— стурбовано мовив абат,— у палаці справді приблудний собака.
— Ви сповідник чи собаколов? — вколола його Євпраксія.
— А що, коли він скажений? Небезпека передовсім для вас, дочхо моя. Бо жінка завжди беззахисна перед стихіями.
— Це просто гидка витівка Заубуша.
— Але всі бачили, як пес убіг до замку слідом за королем Конрадом.
—— Вигадка! Не міг Конрад привести якогось скаженого... Отче, вас прислано?
— Мене прислав сюди обов'язок.
Знов улетіли Шальке й Рюде, знов загавкали, але слідом за ними увійшов Заубуш і стала зрозумілою нахабність шпільманів.
— Ми ніде не можемо знайти цього клятого пса, ваша величність,— розвів руками барон.
— Я не питала вас про де,— холодно зауважила Євпраксія.
— Даруйте, ваша величність. Про пса в мене вирвалося мимоволі. Вас просить до себе імператор.
— Чи не занадто пізно?
— Для імператора час не важить.
— Скажіть йому, що ми поговоримо завтра.
— Він просить вас негайно... У нього вже...— Заубуш трохи помовчав, смакуючи те, що мав додати, тоді сказав: — У нього вже король Конрад. Вони обидва просять вас.
— Вам треба йти, дочко моя,— втрутився абат Бодо.
— А як же буде з нічною молитвою? — глузливо поспитала Євпраксія.
— Молитися ніколи не пізно.
Вона покликала Вільтруд і пішла до імператорських покоїв. Приставлені Заубушем рицарі освітлювали смолоскипами переходи. Ще гасали по палацу люди, досі шукали й не знаходили того таємничого пса. Імператриця йшла гордо, високо несла голову в ясній короні волосся. Вільтруд з трисвічником лякливо трималася ледь позаду, коло імператорських покоїв десь вміло відстала, як відстали всі, бо далі не смів іти ніхто, окрім Євпраксії.
У великім троннім залі, тьмяно освітленім товстими свічками по кутках, Євпраксія застала двох: батька й сина. Генріх відіслав свою невідлучну тінь, свідки були небажані, він сидів на троні якось розкарячено, руки йому звисали мало не до підлоги, очі втуплені були в щось невидиме, Конрад стояв збоку, високий, тонкий, мовби неприсутній тут духом, обидва скинулися очима назустріч Євпраксії, в одного погляд був самозаглиблений, ал.е уважний, у другого каламутно-несамовитий, а вона йшла відразу до двох і ні до кого — обличчя нервове, різке, очі, ніс, губи — все мовби рвалося їм обом назустріч, блиском, яскравістю, виразливістю, нетерпінням. Обидва мимоволі подалися до неї, хоч обидва вмить, якимсь підсвідомим чуттям збагнули: не до них вона йде й ніколи не йтиме. Конрад сприйняв це відкриття покірливо й безсило, як сприймав життя взагалі. Генріх, пе звиклий до поразок, не міг і не вмів упокорюватися. Для нього відкривалося при погляді па цю неймовірно привадливу жінку, що вже не знати йому минущої найсутнішої сили, що не пити ніколи відтіль, де квітне сад і б'ють джерела, що немає для нього там нічого. Збагнув це відразу своїм гострим, точним розумом, але змиритися пе міг.
— Ви знайшли пса, імператоре? — насмішкувато спитала вона.
Запитання невинне й цілком природне, зважаючи на те, що творилося в палаці. Але Генріхом воно струснуло так, ніби захиталася під ним земля. Він злетів з трону, став навпроти Євпраксії, по-бичачому нахилив голову, спопеляв її поглядом. Вона не горіла, не ставала соляним стовпом, була обурливо жива й прекрасна, псзііищима, непідвладна його силі, його владі, його жорстокості.
— Ось пес! — гукнув імператор, незграбно перехиляючись в бік Конрада, мовби намагаючись дістати його довгою своєю рукою.— Ось твій пес, ти, суко!