Несподівано рано прийшов абат Бодо. Так ніби теж не спав ніч, хоч з його потемнілого, ретельно виголеного обличчя важко було щось вичитати. Він суворо насупився на Вільтруд, і та щезла вмить, забувши про всі свої сподівання стати баронською жоною, суворістю хотів абат якось вплинути і на Євпраксію, але з того не вийшло нічого, бо імператриця відразу поскаржилася:
— Цієї ночі мене відвідав злий дух, отче. Бодо злякався так, що не вмів того приховати.
— Не всі ті духи злі, які нам видаються злими, дочко моя. Блаженні...
— Цей не належав до блаженних. Маєте знати, як виглядає, аби збороти його молитвами, коли зустрінете.
Вона описала йому свого нічного гостя, після чого абат трохи вспокоївся.
— Сподіваюся, ти зборола його молитвою?
— Він сам щез. Прокричав: "Ти недовго зостанешся тут",— і щез. Як те розуміти?
— Іноді, дочко моя, найнахабніші демони, за законом божественної премудрості, можуть возвіщати людям істину. Лжею і обманом лишається тільки те, що вони кажуть од самих себе. І коли їхні пророцтва частково збуваються, то це тому, що їхня поява не зовсім некорислива для людей, надто коли боже провидіння подбає, щоб знешкодити дію їхніх підступів. Явлення такі, за свідченням святого Григорія, звіщають одних про їхню погибель, а другим слугують попередженням про зміну способу життя.
— А мені? Що звіщає мені?
— Молитимуся за спасіння твоєї душі.
— Вона вельми пильно оберігається від загроз і спокус. І душа, і тіло. Але я ще не все вам сказала,
отче.
— Хто почав, той дійшов уже до середини.
— Отже, ви знаєте про відвідини барона? І про те, що
він говорив?
— Шануючи вуха твої, не переповідатиму всього.
— І як я повелася, теж знаєте?
— Хіба можуть про щось свідчити вчинки людини, так довго й несправедливо позбавленої воді?
— Несправедливо? Ви ніколи цього не казали, отче!
— Бо не наставав мій час.
— А тепер настав?
— Так.
— Чий же? Ваш чи барона Заубуша?
— Твій настав, дочко.
Вона трохи налякано підвелася, відступила від сповідника.
— Як це розуміти, отче? Ви... теж з бароном?
— З тобою, дочко!
— Але як Заубуш? Звідки взявся цей диявол? Не вірю!
— Дияволів немає, дочко моя,— є природа людська.
А все, що поза тим, або ж боже, або...
— Нічиє? Нема на світі нічийого! І безкорисливого нема! Скрізь і у всьому користь! І від мого визволення, від моєї... Що це має бути? Втеча?
— Вибавлення.
— Але як? Утекти? Вночі, тихо, по-злодійському? Перевдягатися, затуляти своє обличчя. Від кого? І куди втікати? До кого?
— Нас послав найсвятіший папа, дочко.
— Папа? Який? Їх два!
— Один справжній. Той, що в апостольській столиці.
Урбан.
— Де він? У Римі чи в Каноссі? Всі папи сидять у Каноссі коло Матільди. Ніколи не бачила цієї жінки, але вона здається мені вищою за всіх. Може, то її дух являвся мені сьогодні вночі? І мене з цієї вежі повезуть просто до Каносси?
— Дочко моя, приніс тобі благословення від найсвятішого папи. Тебе ждуть народи. Ти гідна найвищої долі.
Євпраксія впала на коліна, поцілувала руку абатові, усе в ній здригалося. Сокіл оскаженіло дряпався, в темній скрині, вона не чула нічого. Тоді спам'яталася, відчинила скриню, винесла птаха на рукавиці до вікна, випустила. Лети! Лети й не вертайся, впивайся свободою, живи волею, бо тільки то є справжнє життя. Вправлялася з соколом з умінням досвідченого ловецького. Абат подумав, як, власне, мало він знає цю жінку. Мабуть, вміє вона кидати спис у звіра, сідлати коня, рубатися мечем. Загадкова слов'янська душа.
— Я б хотіла вийти звідси вдень, коли світить сонде, аби всі бачили, і від'їхати з Верони в пишноті ще більшій, ніж прибула сюди.
Ось безмежність жіночих примх!
— На жаль, дочко моя, це неможливо. Ми вимушені дотримуватися обережності. Але вже за Вероною тебе зустріне почет, гідний твого сану і твоєї чистоти.
— Коли це буде?
— Коли звелиш.
— Так усе просто?
— Твої недостойні слуги все підготували.
— І можна вже сьогодні?
— Вдосвіта найліпше, дочко моя.
— Чому не звечора бодай?
— Найліпший час — передсвітанкова пора. Сплять чисті душі, але сплять і негідники.
— Хто прийде за мною?
— Коли дозволено буде, ми обидва.
— Ви і Заубуш? Без нього не можна? Не хотіла б його бачити. Але зате вельми хоче його бачити моя Вільтруд. Гаразд. Я згодна.
— Веліть дівчині готуватися в путь. Ми візьмемо все найцінніше, що тут вє
— Небагато маю тут. Усе лишається імператорові.
— Про твоє майно подбають згодом, дочко моя. Євпраксія покликала Вільтруд. Абат тихо зник. Дві пари очей зустрілися поглядами. Дві спільниці. Залежні одна від одної, незважаючи на різницю в становищі. Бо хіба є хтось незалежний на цім світі?
— Що ми братимемо? Ваша величність? — захапалася Вільтруд.— Ми заберемо все, все. Ви не турбуйтеся, я подбаю, я...
— Ми нічого не візьмемо звідси. Тут на всьому печать неволі. Не хочу більше неволі. Полиш усе! Подай мені он той псалтирик! Більше не хочу нічого.
Цілий день Євпраксія не їла, не підходила до вікна, боялася визирнути, боялася зустрітися поглядом з сокольником: ану ж запримітить, як лихоманкове зблискують їй очі, ану ж попередить сторожу! Нетерплячка била її сповнювала нез'ясованим роздратуванням, злістю не знати й на кого. Коли ж, чи довго ще, чому не йдуть? А може, все те брехня? Може, нові підступи імператора? Може, Заубуш затягнув до своїх злочинів і абата Бодо? Бо що таке абат? Чи вона знала цього чоловіка? Знала його молитви, пусті слова про блаженних, намагання виправдати все на світі. А тимчасом світ сповнений такої неправди, що не хочеться й житина ньому.
Нарешті дочекалася. Прийшли одразу обидва. Були поштиві й уважні, Вільтруд крутилася десь позад них, готова до послуг і допомоги, так само нетерпляча в очікуванні свого щастя. Дивне щастя, але на те нема ради.
Заубуш виступив трохи наперед. Змінився до невпізнання. Постарів, побільшало рубців на обличчі, важче тягнув свою дерев'янку, якось мовби навіть злагіднів увесь. Чи то їй тільки здається? А може, й не винен? І Журина, і колись сестра Генріхова Адельгейда, то все злочинна воля імператорова, а барон лише слухняне знаряддя? У германців знаряддя виною не обтяжується. Навіть шибеницю звуть святим деревом.