— У вас попереду важчi часи, нiж ви собi уявляєте, Доне.
— Он як?
— А так. Увесь плин сучасного життя спрямований вiд матерiального до духовного... це повiльний, дуже повiльний... але справдi величний рух. Особисто я не вiрю, що свiт дасть вам змогу залишатися на самотi.
— Але ж їм потрiбен не я, а чудеса! Чудес я можу навчити будь-кого iншого, i хай собi буде месiєю. Я не застерiгатиму про те, яке нудне це дiло. Крiм того, нема такої проблеми, вiд якої не можна втекти.
Я з'їхав з обтiчника на покiс i заходився закручувати болти знизу на третьому i четвертому цилiндрах. Не те, щоб усi вони порозкручувались, але декотрi з них зовсiм не вадило пiдтягти.
— Це ви цитуєте песика Снупi? [Популярний персонаж мультфiльмiв i комiксiв.]
— Красно дякую, але я цитую правду, де б її не здибав.
— Доне, ви не можете втекти вiд усього! А що, як i я почну вам поклонятись отут-таки? Що, як менi набридне морочитися з оцим двигуном, i я почну благати, щоб ви дали йому лад замiсть мене? Слухайте, вiднинi я вiддаватиму вам усе, що зможу заробити вiд рана до темна, аби тiльки ви навчили мене ширяти в повiтрi! А не захочете, то я знатиму, що, звертаючись до вас, слiд починати з молитви: Святий ти наш, що зiйшов сюди, аби полегшити менi мiй тягар...
Вiн лише посмiхнувся. Менi й досi здається, що вiн так i не збагнув, що йому не судилося втекти. Одначе, як про це мiг знати я, коли не знав вiн?
— Чи уявили ви собi цiлком усю картину? Як ото у фiльмi про Iндiю? Вирує людське море, мiльярди рук тягнуться до вас, квiти i фiмiам, золотi постаменти iз тканими срiблом килимами, на якi ви ступаєте, щоб проректи своє слово?
— Нi, аж нiяк. Ще перед тим, як просити собi призначення, я вже знав, що менi такого не знести. Отож i обрав Сполученi Штати i ось що маю: тi ж таки юрби людей.
Згадувати про це йому було боляче, i я вiдчув провину за те, що завiв таку розмову.
Вiн сидiв на покосi й говорив, нiби дивлячись крiзь мене:
— Ось що я хотiв би сказати в iм'я Господа нашого: коли ти так сильно жадаєш свободи i радостi, то хiба не можеш збагнути, що вони не десь там поза тобою? Скажи: я маю їх. I ти матимеш їх! Чини так, нiби вони твої, — i вони твої! Рiчарде, скажiть менi — що в цьому аж такого недосяжного? Та вони й слухати не хочуть! Чудеса їм подавай. Подiбно до того, як вони йдуть на автомобiльнi перегони, аби побачити катастрофи, так i до мене сунуть по чудеса. Спочатку це розчаровує, а згодом викликає нудьгу. Не уявляю собi, як витримують це iншi месiї.
— Коли так дивитися, то дiло й справдi втрачає свою привабливiсть, — зауважив я, затягуючи останнiй болт. — Куди нам сьогоднi лежить дорога?
Дон пiдiйшов до моєї кабiни i замiсть того, щоб очистити вiтрове скло вiд решток комашнi, провiв над ним рукою... i раптом цi розбитi вщент iстоти ожили й полетiли собi геть. Чiльне скло його лiтака не потребувало чищення, i я, звiсно, вже дотямив, що й двигун його мiг обiйтися без догляду.
— Не знаю, — сказав вiн. — Не знаю, куди нам лежить дорога.
— Як це розумiти? Вам же вiдоме минуле й майбутнє всього сущого. Ви достеменно знаєте, куди ми маємо вирушити. Вiн зiтхнув.
— Воно-то так. Але я намагаюсь про це не думати.
Перед тим, морочачись iз цилiндрами, я мiркував собi: гей-гей, усе, що менi треба, то це не розлучатися з цим чоловiком — i я не знатиму нiяких проблем, зi мною не скоїться нiчого лихого, i все буде просто чудово. Одначе тон, яким вiн мовив: "Але я намагаюсь про це не думати", — змусив мене пригадати, що сталося з iншими месiями, посланими в цей свiт. Здоровий глузд волав до мене: здiймайсь у повiтря, одразу ж повертай на пiвдень i лети геть вiд цiєї людини, лети якнайдалi, так далеко, як тiльки подужаєш. Проте, як я вже згадував, у моїй роботi часом почуваєш себе надто самотнiм, аби нехтувати зустрiчним, з яким можна погомонiти i який до того ж здатен вiдрiзнити елерон вiд вертикального стабiлiзатора.
Атож, краще було б менi повернути на пiвдень, але, злетiвши, ми взяли курс на пiвнiчний схiд — назустрiч майбутньому, про яке вiн намагався не думати.
4
— Де ви всього цього навчилися, Доне? Ви так багато знаєте! Чи, може, менi це тiльки здається? Нi. Знаєте ви багато. I все завдяки досвiду? Чи вас якось готували на роль Учителя?
— Тобi дають книгу, i ти читаєш.
Я повiсив на розчалку щойно випрану шовкову хустину i витрiщився на нього:
— Книгу?!
— "Пiдручник Спасителя". Це — своєрiдна бiблiя для Вчителiв. Десь у мене був примiрник, якщо вас цiкавить.
— Так, звiсно! Ви маєте на увазi звичайну книгу, що пiдказує вам?..
Якусь хвилю вiн порпався в багажнику — у "Тревел-ейра" вiн одразу ж за пiдголiвником — i видобув звiдти невеличку книжку в оправi, що мала вигляд замшевої.
Посiбник Месiї
Нагадування для розвиненої душi
— Що ви мали на увазi, коли сказали: "Пiдручник Спасителя"? Це ж "Посiбник Месiї".
— Що так, що так — хiба не однаково?
Вiн почав збирати порозкиданi довкола лiтака речi, наче настав час збиратися в полiт.
Я гортав сторiнки книжки. То була збiрка афоризмiв i стислих приписiв.
Перспектива —
скористайся нею або облиш її.
Якщо ти звернувся до цiєї сторiнки,
значить ти забуваєш: усе, що
дiється навколо тебе, не є
реальнiстю.
Подумай про це.
Пам'ятай, звiдки ти прийшов,
куди йдеш, а передовсiм — чому ти
створив халепу, в яку втрапив.
Пам'ятай, що конатимеш жахливою смертю.
Все це — добра пiдготовка, i ти дiстанеш
вiд неї бiльше втiхи, якщо
зберiгатимеш цi факти у своїй
свiдомостi.
А проте, сприймай свою смерть досить поважно.
Якщо ти смiятимешся дорогою до мiсця твоєї страти —
це, як на загал, буде незрозумiлим для менш розвинених
створiнь, i вони називатимуть
тебе божевiльним.
— Ви прочитали оте — про втрату перспективи, Доне?
— Нi.
— Там говориться, що людина має сконати жахливою смертю.
— Це зовсiм не обов'язково. Залежить вiд обставин. I вiд того, чи вiдчуває людина бажання залагоджувати справи.
— А ви конатимете жахливою смертю?
— Не знаю. В цьому не так багато сенсу, особливо тепер, коли я покинув те дiло. Невеличке спокiйне вознесiння — цього має бути досить. Вирiшу за кiлька тижнiв: коли завершу те, заради чого прийшов.