Остапові слід іти на заняття, "енки" для незахищеного впливовими предками спудея небажані, бо можуть відчислити, ніхто і не помітить, так море за долю секунди змикає царське дихання хвиль. Назар не хоче сидіти у гуртожитку, він прагне руху, незадоволений Остап кепкує, передбачаючи загублення єдинокровного на вулицях. На якусь мить Назарові стає гірко і соромно за брата, адже тато і мама, та й, чого гріха таїти, він, кожен день про нього говорять, мати службу Божу замовляла навіть за Остапове здоров'я; батько хвилюється, чи встигає слідкувати Остап за державницькою пресою; а директор школи нещодавно казав, що брат, мовляв, їхня гордість, ось приїде із навчання на канікули, і у школі його з нетерпінням чекатимуть, щоби виступив, розказав, що і наші односельчани чогось варті, як ми гордимося твоїм братом, Назаре, ти ж це знаєш. Хотів розповісти це все Назар, але щось стримує його, заважає щирій бесіді єдиноутробних: чи то пригода у ранковому метро, чи то вкриті ледь помітною паволокою Остапові очі...
Брати чітко обумовлюють місце зустрічі. Назар залишається зі столицею наодинці. Одразу вивітрюються із голови патетичні мрії, треба вважати, щоб не заблудитися, не розчинитися, не щезнути на цих гігантських вулицях, циклопічних бульварах, велетенських майданах. Хлопцеві одразу кидається в очі різний до непристойності одяг перехожих, дивна відстороненість їхніх облич, між якими лише зрідка промайне живе лице. Ніхто не дивиться на нього, не бачить його, упритул не помічає його, кожен проковзує повз, деякі люди голосно сміються. Назарові закрадається у голову дивна думка, чи може у цьому місті бути комусь весело. Він несміло розпитує шлях до Золотих воріт у кількох перехожих, що видались йому ріднішими. Лише один чоловік, сивий, як Назарів батько, відповів по-українськи. Хлопця проймає піт, він шукає магічні ворота пішки, йому здається, що їхати туди є ницо і не гідно для фізично здорової людини.
Острах поволі розвіявся, бо не лякатися і вбирати голову в плечі приїхав сюди Назар. Він приїхав як господар-українець, один із 49-ти мільйонів, бо має моральне право поцікавитись, як і чим живе Київ і чи не буде між столицею і нащадком крутівців реакції несумісності.
Ось і Золоті ворота. Назар приєднується до екскурсовода, що веде оповідь студентам якогось полтавського коледжу. Краткая історічєс-кая справка, вульгарна наквацьована тітка щось плете про общія корні і дружбу, слово "слава" у її чиновницькому лексиконі є архаїзмом, а слово "честь" — історизмом. Полтавські студенти хіхікають диким калічним суржиком, їм нецікаві ні думки Назара, ні слова вульгарної наквацьованої тітки. Йти геть звідси, хоч би на Аскольдову могилу, лишень не чути б цього сірого дистильованого голосу, цих імбецильних вересків, не бачити цих однакових, мовби клонованих, лиць, що хочуть пепсі і хот догів.
А Київ гарний, як зачервоніла від сорому юна цнотливиця, а Київ строгий, як лик архистратига, о столикий і сторозтерзаний, полісти-льований і двістірозіп'ятий... І ось Він уже уявляється хлопцеві у формі пробитого богородичного серця на католицькій іконі, Георгієм По-бідоносцем, що розтинає святим мечем тарантулів, котрі позаплоджу-валися на древніх узвозах і вулицях. Хлопець бачить недоступне притупленому зорові обивателя, який живе на території гігантського шлунка-масакри, що споживає хот доги і пепсі. О дорогі джинсові донкіхоти на межі тисячоліть, з худенькими ідеалістичними руками, що намацують ниточки і павутинки між безоднею розщеплення і дослухаються до скрипки на румовищі погребенної віри...
Скрізь чужинська мова, ошмаття облич, оцупки рук, обрубки величі. Щось притискає Назара до землі, горбатить, робить маленькою комахою, скромним гвинтиком, невідь-як затесаним у відлагоджений механізм столичної машини, покликаної продукувати щастя. Назар не зовсім розуміє власний стан, не ідентифікує себе із мурахою, чомусь нестерпно захотілося додому, готовий навіть із братом не зустрічатися, хай колись, іншим разом.
Так, так, . юначе із задатками героя, реліктовий рустикале, сіра провінційна людино, патетичний мрійнику, народницька архаїко, уламку моралі вітряків та верб, загублена українська людино, цвинтаре вишитих сорочок, шароварний обломе, русинський непотребе, загумін-ковий плебсе, українське майбутнє...
Але все-таки слід зустрітись із Остапом, скільки хочеться розпитати у брательника, чи не сумує він за нашою хатою, за батьками, чому вряди-годи пише, мати кожен день питає листоношу, чи є вістка від Остапчика, ця вже перша тепер повідомляє, ні-ні, Катерино Іванівно, нема нічого. Мати так знічено і винувато усміхається, тихо плететься назад і щось довго думає. Назар не вникає у внутрішній світ матері, подумаєш, від брата нема листа три тижні, велике цабе, я ось біля батьків, допомагаю, а мати ніколи не переживає за мене; братерські ревнощі і поєдинок за батьківську любов, отроцький егоїзм і екстреми юності...
Хлопець зиркає на годинник, вже шість хвилин назад мав з'явитися брат, раптом панічний страх охоплює Назара, невже він переплутав місце? як добиратися до гуртожитку? може, із братом щось сталося? Може, його понівечене автокатастрофою тіло довозять до найближчого моргу, може, він зламав ногу і не може поворухнутися, аби на ліктях, на зубах проповзти на зустріч із молодшим; може, із темних вулиць цієї криміногенної оази виповз найманий вбивця і застрелив брата через те, що той галичанин; може, Остапа затягнули у підземні асфальтові нутрощі потворні русалки міських вулиць? Щось мусило скоїтися, важке і неприємне, бо не міг Остап залишити його напризволяще, адже не встигли ще набриднути один одному, так билися колись маленькими... На Назарові очі навертаються сльози, що він скаже батькам, коли Остапчик мертвий, кремований після страхітливих тортур ката-сюрреаліста, він так хотів вчитись у Києві... Що робити, Боже, пролетіло вже сорок хвилин від домовленого часу, а брата немає...
А брат відсидів заняття, і наче якийсь свердлильний інструмент точив йому груди. Який недоречний приїзд Назара, саме з Ірен познайомився, можна було би спробувати її розшукати у гуманітарному корпусі. Ще дві години до опікунської зустрічі, брат вже дорослий, одинадцятикласник, нехай трохи живе власним життям, хай має свою екзистенцію, іронічно скривився Остап, всякому городу прав і права, хрен із ним, ризикну пошукати Ірен, поверх для іноземних мов, такий прозахідний і розкомплексований, такі незабембані колгоспними трудоднями кобіти, дорогі кашемірові пальта, стоп! Ось іде Ірен, не треба і шукати, як безмежно пощастило, вона мило шепчеться із подругою, біля неї нема жодного чоловіка, фафа, ляля! Остап ква-зірозв'язно, яко істинний спудей, підходить, вона його впізнає, Остап позапланово червоніє, може би, десь, хм-хм, зустрітися, піти на каву, тобто кофе; а ви будете мати гроші, щоби розплатитися, бо я не відвідую алкоголічні ганделики, зараз ще маю невеличкі справи, хіба біля входу о... Ірен називає, як холоднокровна ясновидиця, точний час його зустрічі з братом; він на хвилинку торопіє, хоче відкорегувати хоча би на півгодини, очі Ірен напівпрезирливі, напіввідсторонені; добре, of course, я чекатиму; о, єс, єс, вона сміється, даруючи Остапові перевитрати жіночності.