Таким перебитим, розчавленим псом був і Микола Васильович Лоб'юк. Жах і параноїдальний невроз колишнього в'язня сумління звив у мозку настільки глибоке гніздо, що багато років опісля в'язниці, за умови найменшого нічного шурхоту Микола Васильович зривався з ліжка, наче тортурований фантомами білої гарячки, уявляючи безжальних мускулястих чекістів у червонозоряних погонах, які зараз прийдуть у помешканьїя. Ось вони вже йдуть, вже близько, щоб забрати його до карцеру, щурі і вода до кісточок, шматок хліба на день, а перед тим прив'яжуть його до столу військовими ременями, кляп у рот, і почнуть повільно, як у відеозаписі, ґвалтувати на його очах дружину і дочку. Тільки закрив очі, голку під нігті, копанець у яйця, Щоб надалі не був таким розумним, дивився, антирадянське падло, націоналістичне охвістя, українсько-буржуазний покидьку, бачиш, як ми по-господарськи зриваємо із твоєї законної одяг, як добротно готуємося взути твою націоналістичну дочку-целку! Ми все можемо, громадянине Лоб'юк, звертання "товариш" ти не заслужив, лакею світового імперіалізму. Але можемо і припинити цей сеанс сексуально-анатомічного театру, баб у нас, як гною, правда, націоналістичних підстилок приємніше трахати, руса коса до пояса та інші прибамбаси. Можемо, повторюю, і припинити, але зараз же, негайно, голос монументального чекістського суперзбоченця ставав металічним та нелюдським, видавай усіх своїх приятелів, старий чекіст ся запитав: "Скажи, скажи, націоналісте, з ким ти роками працював?", інакше гаплик твоїм бабам, гаплик і тобі, зараз опустимо, а потім щурам на корм, сука, ти говориш чи ні? І Микола Васильович починає говорити, відрікатися, як Галілей, Хвильовий та Єфремов, страх запліднює його мозок. Розкажу їм усе, що знаю і не знаю, допоможу доблесним радянським органам, треба жити, самостійної України все'дно не буде, хто подолає таку машину? А Микола Васильович сповідається, чекістські очі регочуть, погляд слідчого зневажає, старий вишколений полковник плює в обличчя, ми чули, сука, про бандерівців-героїв, що підривали себе гранатами, ми чули про лицарів лісу, а ти зламаний хер, нічтоже-ство, те, що ти розказав, ми вже знаємо; просто захотілося провести тобі ще одну профілактичну шокотерапію, твої приятелі гинули, му-даку, а ти наклав у штани, хоча до тебе ніхто ще і пальцем не доторкнувся.
Микола Васильович зривався з ліжка, холодний піт, вода із цукром, еленіум та інші атрибути м'яких обіймів припадку гострого параної-дального неврозу. Боже, колись був лікарем, тепер заледве знайшов роботу в задрипаній бібліотеці, перебираю картки, бесіди про русифікацію і права людини — помилки молодості, об цю машину не один зламав власну голову, у мене сім'я, моя дорога Іванночка. Але ж вони там гинули, оголошували суху голодовку, деякі мої приятелі не боялись нічого, вишкір у очі смерті, українські самураї, підпільні герої, люди, зіткані із чистого екстракту ідеї...
Микола Васильович Лоб'юк не змінив власних переконань. Але страх загнав їх у підсвідомість. Громадянин Лоб'юк іноді любив займатися із незнайомцями, і, бажано, якнайпересічнішими, щоб не розкусили, рольовими іграми, видаючи себе за армійського офіцера, кадебістського полковника, слідчого із особливо важливих доручень.
Найліпше це було робити у транспорті. Громадянин Лоб'юк хапався за будь-яку ситуацію, викручуючи її на користь спланованій бесіді, і, починаючи спочатку жартівливо, майже грайливо, — вам, типу, хіба радянська влада не подобається, розпалював і роз'ятрював себе, його монологи набирали політичного пафосу, пристрасті громадянського обвинувача.
'Тюремний фольклор 50-60-их pp. радянських в'язнів сумління.
Ідеалізм навиворіт, сатанізм відносно власних переконань, захисна реакція психіки. І найпечальнішим було те, що ніхто, майже ніхто, окрім одного чоловіка, очі якого палали такою ненавистю, що могли перетворити трагічного роленосця на клубок пари, не заперечував. І Лоб'юк ще більше ненавидів своїх заляканих випадкових співрозмовників, вигороджуючи себе.
Він України, соборної і великої, хотів для них, але хіба це покірне, мовчазне бидло варте України, нехай гниють у резервації, за колючим дротом ці інфантильні раби, ці пасивні свинопаси, ці вічні покоївки Росії. Микола Васильович знову розпалювався, лише мовчки; вихор думок закручував у протилежну сторону, він уявляв себе одиноким вірним сином деградуючого народу, хотілося плакати, стогнати, скаржитися. Микола Васильович Лоб'юк думав про те, що віддав цій хижій містичній жінці — Україні, котра ніяк не може розродитися державою, найкращі молоді роки, адже відбехкав у тюрмі як політв'язень від двадцяти п'яти до віку Христа, добре, що хоч не сидів разом із кримінальниками. Ні-ні, він ніколи не марив дорогою із троянд, котру вистеляють йому палкі шанувальниці, це не для українців —любити живих героїв і мучеників. Але не покидало почуття випотро-шеності, усвідомлення змарнованості власної долі, дріб'язковості власного життя. Микола Васильович іноді хотів згинути, лежати в одній труні з помираючою Україною, стати об'єктом некрофільського ритуалу. Якби можна було власною смертю врятувати Україну, найвитонченіші сучасні можливості євтаназії або акт канівського самоспалення...
Мріялося легко, мрії компенсували несподівані припадки параної-дального неврозу, додавали значимості і наповнюваності власній долі. Нудна бібліотечна робота, постійна матеріальна скрута, сіризна повітового побуту. А у мріях Микола Васильович стає вогненним факелом, він пролітає над засну лою країною, люди, будьте пильні, більшовицьку гідру можна подолати, беріть з мене приклад. До його могили хлопці у довгих чорних плащах приносять мальви, на його могилі клянуться ніколи не зрадити, не продати, не скурвитися, його дочка стає українською Жанною д'Арк, новою Степанівною чи Га-лечко, його могила — місцем культових відправ і виправ, слава Миколі Лоб'юку, слава, слава!..
Дійсність була набагато одноманітнішою та безкольоровішою. Пора відквітання, прохолодне ставлення до жіночої вроди, чоловічий клімакс і страх, страх, страх. Микола Васильович так часто уявляв, як забирають його до КПЗ, інкримінують крадіжку, хабарництво, зґвалтування, клац наручниками, і сіжу за рєшоткой, в тємніце сирой, що іноді навіть хотів, аби забрали, катували, нищили, впивався своїм мазохізмом.