Знову ладан, жар від полум'я свічок; молільникам, які не можуть розпрощатися з пурпуровим Ісусовим серцем, причетник нагадує, що пора йти додому. Похитування головою.
— Але ж...— пошепки сипле аргументами причетник. Знову хитають головою. Коліна приклеїлися до лави. Хто
перелічить молитви, а хто — прокльони, хто має такі лічильники Гейгера, щоб зареєструвати всі сподівання, покладені сьогодні ввечері на Пурпурову Хмарину? На чотирьох струнких кінських ногах тримається заклад, якого вже ніколи не пощастить виграти. А якщо Пурпурова Хмарина не переможе в перегонах, то горе треба буде залити такою ж кількістю чорного пива, скільки потрібно для того, щоб живити надію. Крем'яхи ще й досі стукотять по вичовганих східцях пивниці, церков і тоталізаторів.
Аж надто пізно помітив я останню незайману пляшку молока, таку ж цнотливу, як і ранок. Вона стояла перед дверима малесенького будиночка із зачиненими віконницями. Поруч у дверях сусіднього будинку з'явилася літня жінка, сива, неохайна — білою була тільки сигарета в її зубах. Я зупинився.
— Де ж це він?
— Хто?
— Той, чиє це молоко. Ще спить?
— Ні),— відповіла жінка,— сьогодні подався звідси геть.
— І залишив молоко?
— Так.
— І світло покинув?
— Хіба воно ще горить?
— А ви не бачите?
Нахилившись уперед, я зазирнув крізь жовту шпаринку всередину й побачив у малесенькій прихожій рушник на дверях, капелюх на вішалці та брудну тарілку з рештками картоплі, що стояла на підлозі.
— Справді, він покинув невимкнуте світло, але не біда — вони ж не пошлють йому рахунок в Австралію.
— В Австралію?
— Авжеж.
— А за молоко?
— Він теж не заплатив.
Біла пляма сигарети все меншала, наближаючись до темних уст, жінка почовгала назад до своєї оселі.
— А все ж,— промовила вона,— світло можна було б вимкнути.
Лімерік засинав під тисячу молитов, під прокльони, плив у потоці чорного пива. Під охороною єдиної білосніжної пляшки молока місто бачило сон про Пурпурову Хмарину і про пурпурове Ісусове серце.
8
КОЛИ БОГ СТВОРЮВАВ ЧАС...
Зрозуміло, що богослужіння може початися тільки тоді, коли прийде священик; але щоб кіно починалося тільки тоді,
коли посходяться геть усі тутешні й приїжджі священики-
несподіванка для чужинця, що звик до континентальних правил. Він втішає себе надією, що священик та його колеги незабаром закінчать свою вечерю й застільну бесіду, що вони не надто поринуть у спогади, бо шкала розмов на зразок "А пам'ятаєш?" — невичерпна, а тут треба згадати вчителів латини, математики та ще й історії!
Початок фільму призначено на двадцять першу годину, проте, коли й буває щось необов'язкове, то саме ця година.
Коли ми домовляємось, не уточнюючи, зустрітися "десь близько дев'ятої", то це вже найбільша точність, адже о пів на десяту наше "близько дев'ятої" вже закінчується, а починається "десь близько десятої"; а тут ця точність— двадцять перша година, як написано на афіші, — справишісіньке шахрайство.
Досить дивно, що досі ніхто не сердиться через затримку, анітрішечки. "Коли бог створював час,— кажуть ірландці,— то він створив його достатньо". Безперечно, що цей вислів такий самий вдалий, як і гідний міркування,— якщо уявити час у вигляді матерії, наданої в наше розпорядження, щоб залагодити свої справи на грішній землі, то ми, звісно, маємо досить часу, "час є". Хто не має часу, той страховисько, виродок, він десь краде час і приховує його. (Скільки часу втрачено, скільки вкрадено, щоб незаслужено уславлена військова пунктуальність стала загальновідомою — мільярди вкрадених годин, така ціна цього марнотратного виду точності. А якщо згадати теперішніх виродків, що не мають часу! Мені вони здаються людьми, позбавленими шкіри...)
Часу на роздуми лишається досить, бо вже давно пів на десяту, можливо, що священики згадали тільки вчителя біології, а це, що не кажи, тільки другорядна дисципліна, і це додало нам надії. Але навіть про тих, хто не користався затримкою, щоб поміркувати, теж подбали — тут 'щедро крутили платівки, пропонували купити шоколад, морозиво, сигарети, бо тут (яке благо!) в кіно дозволено курити. Якби це заборонили, могло б вибухнути повстання, бо пристрасть ірландців ходити в кіно пов'язана з пристрастю до куріння.
Червонясті мушлі на стінах світять досить тьмяно, і в сутінках залу панує пожвавлення немов на ярмарку: перемовляються через чотири ряди, анекдоти вигукують — через вісім. У передніх рядах на дешевих місцях діти здіймають веселий галас, добре знайомий нам з шкільних перерв; тут пригощають одне одного цукерками, обмінюються сигаретами різних марок, десь у темряві лунає багатообіцяючий виск корка, що його витягають із пляшки віскі. Тут освіжають макіяж, розбризкують парфуми, хтось починає співати, а тим, що не хочуть усі ці звуки, порухи, дії вважати вартими того, щоб витрачати на них свій час, тим лишається час на роздуми. Коли бог створював час, він створив його достатньо. Безперечно, у використанні часу панує як марнотратство, так і заощадження, але, як не парадоксально, марнотратники водночас заощаджують час, бо він є у них завжди, коли стає комусь потрібен — щоб завезти когось швиденько на вокзал або до лікарні; так само, як у марнотратців завжди можна позичити гроші, так і в розтринькувачів часу бог зберігає його в запасі на той випадок, що колись цей час знадобиться комусь із тих квапливих, хто його змарнував.
Все ж таки ми прийшли в кіно, щоб подивитися на Енн Бліс, а не розмірковувати, хоч міркувати тут надзвичайно легко й приємно — на цьому ярмарку безтурботності й безжурності, де збирачі моху, копачі торфу та рибалки пригощають дам, що у темряві багатообіцяюче усміхаються, а вдень роз'їжджають шикарними лімузинами, сигаретами, а ті дають їм навзамін шоколад, де полковники у відставці розмовляють з листоношами про переваги й вади індійців. Безкласове суспільство стає тут реальністю. Тільки шкода, що повітря таке зіпсуте — парфуми, губна помада, сигаретний дим, гіркий запах торфу від одягу, здається, пахне навіть музика з платівок: від неї так і тхне грубою еротикою тридцятих років, пахнуть і крісла, розкішно оббиті червоним оксамитом — якщо пощастить, то дістанеться таке, в котрому ще не поламані пружини,— ці крісла, що, певне, розхвалювалися 1880 року в Дубліні як шикарні (вони, безперечно, бачили опери й спектаклі Саллівена, може, також їтса, Шона О'Кей-сі та молодого Шоу), пахнуть старим оксамитом, який опирається грубим діям пилососу й жорсткої щітки. А кінозал ще не добудований, без вентиляції.