Тепер уже чути гуркіт мотору, ближче, гучніше, гостріше, світло фар відкидає тіні віялових пальм на білі стіни будинку, поринає в зарості олеандрових кущів і зупиняється, а в світлі, що падає з вікна, молода жінка бачить величезний мідний казан, що зберігся, мабуть, від часів Непереможної Армади. Чоловік, сміючись, підставляє його під світло фар.
— Королівська платня,— тихо каже він, а друишна зачиняє вікно, ще раз дивиться у дзеркало й наливає дві повні чарки віскі — за найгарніші в усьому світі ніжки!
11
МЕРТВИЙ ІНДІАНЕЦЬ НА ДЮК-СТРІТ
Ірландському полісменові, щоб зупинити машину, досить лише повільно піднести свою руку. Може, він нащадок короля або внук поета чи троюрідний небіж якогось святого, а може, він, той, хто начебто повинен захищати закон, має вдома, під подушкою, інший, незаконний пістолет борця за волю. Але про те, що він тут робить, ніколи не складалося тих незліченних пісень, що їх співала біля його колиски мати — а саме, він повинен звірити номер у правах водія з номерами машини, бліду фотографію власника — з його живим обличчям. Яке безглузде, майже принизливе заняття для нащадка короля, внука поета, троюрідного небожа святого, для того, кому незаконний пістоль любіший, ніж законний, що теліпається в нього при боці.
Повагавшись, він зупиняє машину, його співвітчизник опускає шибку в дверцятах, полісмен усміхається, земляк усміхається, тепер уже можна й розпочинати офіційну розмову.
— Зовсім гарний сьогодні день,— промовляє полісмен, а як ваші справи?
— О, дуже добре, а ваші?
— Могло б бути й краще. Але хіба ж не гарна днина?
— Справді, чудова,— а вам не здається, що піде дощ?
Полісмен урочисто зводить погляд на схід, потім — на північ, захід і південь — і в цій урочистості, з якою він, принюхуючись, повертає голову, ховається жаль, що існує тільки чотири кінці світу; як було б гарно, коли б можна було урочисто і вдоволено поглянути в шістнадцять кінців світу,— потім він замислено повертається до співвітчизника:
— Цілком можливо, що йтиме дощ. Знаєте, того дня, коли моя найстарша народила найменшого сина,— гарнесенький малий розбишака — темночубий і з такими очима, такими очима, скажу я вам! — того дня три роки тому, о такій же порі року, ми теж були певні, що буде погожа днина, але після обіду якраз і почалося.
— Так,— відповів з машини співвітчизник,— коли моя невістка, дружина мого середульшого сина, народила першу дитину — таку солоденьку дівчинку із справжнім русявим волоссям і ясно-голубими очима,— чарівна дитина, скажу я вам! — тоді погода була майже така, як сьогодні.
— Той день, коли моїй дружині вирвали кутнього зуба, теж був такий — уранці дощ, опівдні сонце, увечері знов дощ, точно так само, як тоді, коли Кеті Куфлан зарізала священика з церкви Богородиці...
— А хоч з'ясували, чому вона це зробила?
— Зарізала, бо він не хотів дати їй розгрішення. На суді вона, виправдовуючись, увесь час торочила: "А я що, мала так і вмерти без розгрішення?" Тож саме того дня у третьої дитини моєї середульшої доньки з'явився перший зуб, а ми ж святкуємо кожен зубчик, отже, саме того дня я мусив під зливою гасати по Дубліну, розшукуючи Кеті.
— Ви її знайшли?
— Ні, вона вже дві години сиділа в поліційній дільниці й чекала на нас, проте там нікого не було, бо ми всі в цей час розшукували її.
— Вона розкаялась?
— Ніскілечки. Сказала: "Гадаю, що він одразу ж потрапив на небо — що йому ще потрібно?" Поганий був день, коли Том Даффі приніс у зоопарк ведмедям украденого у Вулворта великого шоколадного негра. У ньому було цілих сорок фунтів чистого шоколаду, і всі звірі в зоопарку оскаженіли, бо їх дратував рев ведмедів. Того дня сонце світило так гарно аж до вечора — і я хотів поїхати зі старшою донькою моєї найстаршої до моря, але змушений був забирати Тома — він лежав дома в ліжку, і знаєте, що він сказав, коли я розбудив його? Знаєте?
— Не пригадую.
— "Прокляття,— сказав він,— чому цей чудовий шоколадний негр мав належати Вулвортові? Не дасте людині навіть поспати". О безглуздий, нерозумний світе, де потрібні речі належать непотрібним людям! Чудовий день, а я мав заарештовувати цього придуркуватого Тома.
— Так,— почав співвітчизник, сидячи у своєму автомобілі,— і той день, коли мій найменший син провалився на іспиті, теж був такий чудовий...
Якщо число родичів помножити на їхній вік, а потім цю цифру на триста шістдесят п'ять, тоді можна одержати приблизну кількість варіантів розмови про погоду. Ніхто не знає, що важливіше — злочин Кеті Куфлан чи погода, яка стояла того дня. Хто кому правив за алібі, з'ясувати неможливо: Кеті для дощу чи дощ для Кеті — це так і залишиться нез'ясованим. Викрадений шоколадний негр, вирваний кутній зуб, нескладений іспит — ці події не просто так відбуваються в світі, а мають бути зіставлені, навіть підпорядковані історії погоди, бо належать вони до таємничої, безконечно складної системи координат.
— А ще погано було тоді,— провадив полісмен,— того самого дня, коли одна черниця знайшла на Дюк-стріт мертвого індіанця. Ревла буря і дощ періщив нас по обличчях, коли ми несли бідолаху до дільниці. Черниця увесь час ішла поруч і молилася за упокій його грішної душі — в черевиках у неї було повно води, а буря була така сильна, що задерла на ній мокре важке вбрання, і я на якусь мить побачив її темно-коричневі, заштопані рожевою ниткою панталони...
— Його вбили?
— Індіанця? Ні, ми так і не дізналися, звідки він узявся, чий він, не виявили в нього всередині ні отрути, ні будь-якої іншої ознаки насильної смерті. В руках у нього був томагавк, сам він — розмальований як для війни, у бойовому уборі, а оскільки його ім'я залишалось нам невідоме,— так ніхто й не довідався, як його звали насправді,— то ми назвали його Нашим Дорогим Червоним Братом з повітря. "Він ангел,— плакала черниця, не відходячи від нього ані на крок,— він має бути ангелом — ось подивіться на його обличчя..."
Очі в полісмена заблищали, трохи брезкле від віскі обличчя урочисто розгладилося від зморщок, і він став раптом такий молодий!
— Справді, я й сьогодні вірю, що він ангел — звідки ж бо йому було взятися?