— Ринського? А боже! — скрикнув Іван. — Таже хлопець був хорий!
— А хто ж то знав? Чому-сте про те вчителеві не донесли?
— А боже милий! Чи ж то чоловікові тото в голові? — сказав Іван.
— Га, а ми також тому не винні. Нам наказано стягнути з вас кару, ринського.
— Хоть мене на муки тут беріть, хоть мені шинами підошви печіть, коли на моїм цілім обійстю ринський готівкою знайдеться!
— Нам нічого до того, кумцю любий,— сказали присяжний і десятник. — Ми, куме, громадські слуги: що нам накажуть, мусимо робити. Нема грошей, нам наказано брати, що можемо. Ось кожух!
— Куме, той кожух — то наш єдиний маєток! — крикнув господар, як опарений. — Без нього ніхто з нас не має в чім виглянути з хати на мороз.
Та даремні були благання. Вже кожух був у руках десятника, а сей, оглянувши його, сказав, киваючи головою:
— Ну, два, три ринські він іще завше варт!
— Не бійтеся, куме,— сказав присяжний. — Кожух ваш не пропаде. Занесемо його до Юдки. Сегодня принесете ринського — сегодня вам той кожух вернемо.
— Але ж, куме, бійтеся бога! — сказав Іван. — Відки ж вам візьму ринського? Адже ж без кожуха взимі заробити не можу!
— Що нам до того? Візьміть, де хочете! Ми маємо острий наказ.
— Таже кожух мокрий,— сказала господиня, ламаючи руки. — Коби бодай жид його осушив, поки де кине в коморі.
Та власть уже не слухала сих слів. Десятник узяв кожух під паху і, не поздоровивши нікого, вийшов із хати. Вийшов за ним і присяжний. Ті, що лишилися в хаті після того, як винесено кожух, дізнали такого чуття, як коли би винесено трупа когось найдорожчого з родини. Хвилю сиділи, як остовпілі, і тільки опісля, мов на коменду, обі жінки заридали вголос, хлопець отер сльози рукавом, а сам господар сидів понурий коло вікна і оком слідив за властю, що ні відси ні відти впала, як вихор, і понесла власне те, без чого ціла родина як стій стала вдвоє бідніша і зовсім безпомічна.
III
Минув тиждень від того дня. Іван якимось чудом добув відкись ринського, заніс до війта і дістав дозвіл — узяти назад заграблений кожух. Разом із десятником пішов до Юдки, радий, що прецінь знов дочекається кожуха в хаті. Та радість його незабаром минула. Коли Юдка виніс кожух із комори, Іван уже здалека почув сопух гнилизни. Мокрий кожух, пролежавши тиждень у вогкій коморі, став зовсім не придатний до вжитку, зігнив і в пальцях розлазився. Йойкнув Іван і аж за голову вхопився руками.
— А бог би вас побив! — сказав, обертаючися то до десятника, то до жида.
— Ни, а мене за що? — відповів Юдка.— Чи то я обов’язаний сушити ваші кожухи?
— А я також тому не винен,— відповідав десятник. — Казали мені заграбити — я заграбив, решта не до мене належить.
— Але ж бійтеся бога! — лементував Іван. — Я ринського заплатив і втратив кожух! Хто ж мені мою кривду верне?
Юдка і десятник тільки плечима стиснули.