Коли поні зупинився перед ворітьми й очі мої зосереджено розглядали цей будинок, я побачив бліде, як мертвяк, обличчя біля маленького вікна на нижньому поверсі, в невеличкій круглій вежі, якою завершувався один бік будинку. Обличчя з'явилось і зникло. Тоді склепінчасті двері відчинилися, і те саме обличчя з'явилося знову. І тут, як і біля вікна, воно здалося мені зовсім мертвенним, хоча подекуди на ньому виблискував рум'янець, властивий шкірі рудоволосих людей. Обличчя справді належало рудому юнакові – п'ятнадцяти років, як довідався я пізніше, хоч на вигляд він був значно старший. Його волосся було стрижене так коротко, наче щойно скошена пшениця, в нього ледве були брови і зовсім не було вій, і червоно-бурі його очі були цілковито позбавлені природної тіні й захисту. Це дуже здивувало мене, і я не розумів, як може спати людина з такими неприкритими очима. Цей юнак, плечистий і кістлявий, вбраний був дуже пристойно, весь у чорному, за винятком білої, зав'язаної бантом, краватки на шиї. Довгополий сюртук його був застібнутий на всі ґудзики до самого горла. Довга худорлява рука, немов у скелета, звернула на себе особливу мою увагу, коли він, поглядаючи на нас, зупинився перед конякою, потираючи їй підборіддя.
– Чи вдома містер Вікфілд, Уріє Гіп? – спитала бабуся.
– Містер Вікфілд вдома, мем, – сказав Урія Гіп, – зайдіть, будь ласка, ось сюди, – він показав своєю довгою рукою на кімнату, де можна було бачити містера Вікфілда.
Ми вийшли з екіпажа і, залишивши поні під опікою рудого юнака, увійшли до довгої низенької вітальні, вікна якої виходили на вулицю. Виглянувши з вікна, я побачив, як Урія Гіп заходився дмухати в ніздрі нашого коня і негайно затикати їх своєю рукою, ніби боячись, щоб не вийшло звідти вдуте ним повітря. Перед старовинним високим каміном висіли два портрети: на одному був джентльмен з сивим волоссям (хоч ще зовсім не старий) і чорними бровами, який дивився на папери, перев'язані червоною ниткою; на другому – леді з милим обличчям, яка дивилася на мене.
Я шукав очима портрет Урії, коли двері з протилежного боку кімнати відчинилися, й увійшов джентльмен. Глянувши на нього, я знову мимоволі обернувся до вищезгаданого портрета, щоб переконатися, чи то не він вискочив з рамки. Але портрет лишався нерухомим, і коли джентльмен підійшов ближче до світла, я побачив, що він на кілька років має бути старший за портрет.
– Міс Бетсі Тротвуд, – сказав джентльмен, – прошу ласкаво. Я забарився на хвилину, але, пробачте, я був зайнятий. Ви знаєте мою мету. У мене тільки одна мета в житті.
Міс Бетсі подякувала йому, і ми ввійшли до його кімнати, мебльованої, немов контора, заваленої книжками, паперами, коробками та іншим. Кімната ця виходила вікнами до саду, і я помітив у стіні залізний сейф, вмурований так близько над самим каміном, що я не розумів, яким чином сажотруси оминають його, коли очищують димар.
Цей джентльмен, як я негайно довідався, був сам містер Вікфілд – юрист, адвокат і водночас управитель маєтку одного з багатих джентльменів цього графства.
– Ну, міс Тротвуд, – сказав містер Вікфілд, – який вітер заніс вас сюди? Не поганий, сподіваюсь?
– Ні, – відповіла бабуся, – я приїхала не для того, щоб судитися.
– То й добре, мем, – сказав містер Вікфілд, – краще приїздити з будь-яких інших справ.
Волосся його було тепер зовсім білим, хоч брови лишилися чорними. Приємне його обличчя здалося мені дуже гарним. Гладкі щоки його мали той розкішний відтінок, що, як було мені відомо зі спостережень Пеготті, пояснюється постійним вживанням портвейну. Цією самою причиною, гадав я, можна було пояснити гучність його голосу і гладкість. Містер Вікфілд вбраний був дуже акуратно – у синій сюртук, строкатий жилет і нанкові штани. Чудові манжети на його сорочці й батистова краватка були напрочуд м'які й білі і нагадували мені пух з лебединої грудки.
– Це – мій онук, – відрекомендувала мене бабуся.
– Я й не знав, що у вас є онук, міс Тротвуд, – сказав містер Вікфілд.
– Мій внучатий племінник, точніше сказати, – зазначила бабуся.
– Я й не знав, що у вас є внучатний племінник, слово честі, – відповів містер Вікфілд.
– Я всиновила його, – мовила бабуся, махнувши рукою на знак того, що їй байдуже, знає він чи ні, – і я привезла його сюди, щоб віддати до школи, де добре вчать і добре поводяться з дітьми. А тепер скажіть мені, де ця школа, що це за школа і всі подробиці про неї!
– Перш ніж я зможу дати вам добру пораду, – сказав містер Вікфілд, – вважаю за потрібне звернутися до вас з моїм старим запитанням. Яка ваша мета?
– Чорти б вас узяли! – вигукнула моя бабуся. – Завжди закидає вудочку далеко за метою, коли вона плаває на самісінькій поверхні. Зробити дитину щасливим і корисним членом суспільства – ось моя мета!
– Тут, мабуть, подвійна мета, гадаю, – сказав містер Вікфілд, похитуючи головою і недовірливо посміхаючись.
– Подвійну нісенітницю ви мелете! – відказала бабуся. – Ви вихваляєтеся, що маєте одну ясну мету в усьому, що робите. Та невже ви думаєте, що ви – єдиний розумний чоловік у цілому світі?
– Та ні, але в мене тільки одна мета в житті, міс Тротвуд, – відказав він, усміхаючись. – У інших людей є десятки, сотні, тисячі цілей. У мене тільки одна! Ось у чому різниця. А втім, не про це йдеться. Найкраща школа? Яка б там не була ваша мета, але ви хочете найкращу школу!
Бабуся на знак згоди кивнула головою.
– У найкращій школі, – сказав містер Вікфілд, розмірковуючи, – ваш онук тепер не може оселитись.
– Але він міг би оселитися десь у іншому місці, я гадаю? – сказала бабуся.
Містер Вікфілд визнав це за можливе. Після невеликої розмови він запропонував бабусі самій піти з ним до школи і на основі власних спостережень схвалити його вибір. Після цього він мав намір завітати з нею до деяких будинків, де я міг би знайти квартиру. Бабуся згодилася на цю пропозицію, і ми всі троє зібралися йти, але раптом він зупинився й сказав:
– Наш маленький приятель, можливо, матиме деякі заперечення проти наших розпоряджень. Чи не краще йому лишитися тут і почекати на нас?
Бабуся, очевидно, вважала це незручним; але я сказав, що радо готовий зостатися, якщо їм завгодно. Вони пішли самі, а я лишився в конторі містера Вікфілда, чекаючи на їх повернення, на тому ж стільці, на якому сидів раніше.