18*
275
Король, опам’ятавшись в дорозі, зажадав до себе улюбленця свого Піпера, але йому відповіли, що ні Піпера, ані армії його при ньому немає, а позосталося все те під Полтавою, в полоні у московців, супроводить же його один Мазепа. Тоді він заволав: "Ах, Боже! Все моє загинуло, а тільки гріх мій переді мною!" Досягнувши Дніпра, вони спинилися над гирлом ріки Ворскли; і коли всі рештки шведські туди стягайся, Мазепа тим часом дбав за переправу через Дніпро і, на щастя, зібрав декілька човнів запорозьких рибалок. Король, сідаючи в них з Мазепою, попрощався зі сльозами із генералом своїм Ле-венгауптом, що наспів був тоді з військами, і дорікнув йому, що "радше волів би він у сій ріці втопитися, як вас покидати на жертву ворогові!". А коли Левенгаупт ще запитав в нього про монарший наказ, що йому робити, як атакують його московці, зоставленого без амуніції і провіанту, король на теє відповів: "Робіть те, що загальною радою ухвалите, а я не знаю сам про себе, що зі мною буде; віддаюся на волю Божу і вас йому поручаю, прохаючи всіх вас простити мені за всі ті нещастя, в котрі ви зі мною повернуті". Потім, обернувшись до Мазепи, сказав йому, зітхаючи: "Ах, Мазепо! Ти мене і армію мою згубив своїми обнадіюваннями!" — і з тим одплив за Дніпро. Переправилось через ріку десь із тисячу шведів, не військових, а здебільшого придворних та інших штатів; і вони з королем, прибувши до границь Туреччини, переправилися через ріку Буг у межах очаківських з поміччю паші тамтешнього, який провів їх до міста Бендер, де перебував король до відомого в історії часу, а Мазепа того ж таки року вересня 6 дня з туги помер, перебуваючи останні свої дні великим утішителем королеві шведському, що поважав його за незвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях. Про смерть Мазепи-ну те гідне уваги, що він перед самим економ своїм звелів подати собі скриню з паперами і їх при собі спалив, сказавши присутнім: "Нехай сам я буду нещасливий, а не многії такі патріоти, про яких вороги мої, може, й не гадали або й думати не сміли; але доля люта все зруйнувала на невідомий кінець!"
Після розгрому шведів під Полтавою і взяття всього, що було тут їхнього, вирядив государ багатьох генералів і князя Меншикова з корпусами переслідувати їх по дорозі, яка провадить до Дніпра. Корпуси тії, йдучи слідами шведськими, брали в полон усіх тих, кого здоганяли із слабих, поранених і заблуканих у країні незнайомій, а дорогу їм показували ті, що померли з ран та конали на шляху зі знемоги; і стан їхній був такий жалісний, що не торкнувся їх ніхто вбивати або ж оздоблювати, а всяк підпомагав їх їжею, а особливо водою, без якої вони томилися спрагою і в муках помирали. Досягнувши Дніпра, знайшли всі залишки шведів у вузькій місцині між Дніпром і Ворсклою, над гирлом останньої за містечком Кишеньками, так названим, очевидно, за своє розташування. Війська російські вишикували тут лінію свою супроти шведів, од берега одної ріки до другої. Одначе шведи, бувши під командою генерала свого
Левенгаупта без пороху і куль, не діждавши атаки росіян, запропонували їм піддатися на капітуляцію. Договір про капітуляцію був короткий, і згідно з ним піддалися вони, поклавши зброю і віддавши прапори і штан-дарти в руки переможцям з усім тим, що в них було приналежного до озброєння, і потому взято їх у полон; рядових погнали пішки, а офіцерів повезли підводами до Росії, і їх усіх рахувалося в полоні до 17000. Перемогу над шведами, таку славну й рішучу, святковано, звичайно, молебнями та бенкетами, на які запрошувано і всіх полонених генералів та міністрів шведських, їм повернено шпаги і виявлено великі милості царя; на простих же бранців роздано грошові суми задля подорожнього їх харчування. Після того почали обдаровувати й нагороджувати своїх генералів та офіцерів, а рядовим видали платню не за рахунок звичайної. Самі лише малоросіяни та їхні війська зосталися при тому в зневазі і притчею в людях, себто без нагороди й подяки. І хоч вони у знищенню армії шведської більше за всіх показали заповзятливості та старання, хоч вони замалим не рік губили шведів у землі своїй, по всіх місцях і при всіх нагодах, де тільки зручно спостигнути їх могли, не схиляючись при тому ні на які лестощі та запевняння королівські і Мазепині, одначе, з причини невірності сеї одної людини, обраної царем у свої вірники, все те призабуто, і їх потому, неправедним чином і єдино через обмови та наклепи злобного улюбленця Меншикова, зневажено, зганьблено і переслідувано; а втрати їхні, руйнації і спустошення, двома арміями спричинеиі і майже незліченні, зосталися без жодної винагороди й пошанування; словом сказати: "Віддали їм злая за благая і ненавистю за любов".
По смерті Мазепи проголосили в Бендерах Порта Оттоманська і король шведський гетьманом малоросійським писаря Мазепиного, Семена Орлика, і він універсалами своїми розсівав плевели в полках задніпровських і по всій Малоросії, закликаючи народ і війська собі до послуху, і так робив до половини року 1711-го, себто до підписання турками з Росією вічного миру, а тоді зник він з усім своїм зборищем і опинився після того у Франції, звідкіль писав двічі у Малоросію, щоб од неї подаровано йому 20000 карбованців грошей, а він за теє обіцявся видати в Малоросію всі її давні привілеї та інші важливі документи національні, що він їх по смерті Мазепиній захопив. Війська і народ малоросійський, од часів Виговського та Мазепи бачивши стільки дурисвітів, скільки бачила Велико-росія самозванців, вельми погорджу-вали дурощами Орликовими і зовсім не зважали на його підлещування та затії, а були прихильні незмінно до правного свого начальства. І лише запорожці, бувши од багатьох літ становищем, або Січчю, майже посередині степів татарських, себто в гирлі Дніпра і Бугу, не знали, кому дістаються вони, і пристали до Орлика, а з ним і татарами кримськими та бессарабськими часто вчиняли наскоки та руйнування в Малоросії, а особливо в Задніпров’ї, помщаючись на народові за його непослух їм і спротив.
уїни шведські і численні тіла людські, що загинули в них і були зле поховані або порозтягувані звірами та птаством на поверхні земній, зринули року 1710-го страшною в Малоросії моровицею. Вона почалася з Полтавщини і простяглася аж до Польщі та Галичини, з чого вельми багато померло людей всюди, а особливо в Києві та інших ліпших містах, куди звичайно під час руїн спливає народ з усіх сплюндрованих селищ і приносить з собою злидні, розпуку, хвороби і саму смерть.