ну т и в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам (які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до "цинових ґудзиків" і "всі ходи знали", гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не гребуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували) оцей пристрасний памфлет — історичне нагадування. І хоча сам автор як людина сховавсь у прірві часу, але своє завдання виконати зумів, бо недаремно цією книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому двері), її переписувано, плачено великі гроші за копїі — не всі-бо із земляків наших духовно самознищувалися, свідомо і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлювали, були отакими сумними "продуктами часу" — через здобуту імперську освіту, через суспільну опінію, одне слово,— через неймовірний, покладений на рідну землю гніт. їм затуляли очі, і вони, як отой кріт із байки Г. Сковороди, чесно вважали, що ніякого сонця і світла нема та й не може існувати. І треба було тільки творів-спалахів, як "Історія русів" чи поезія Тараса Шевченка, щоб чесніші, кращі, розумніші, совістливіші з них збагнули нарешті елементарну істину, висловлену тим-таки Г. Сковородою: "Сліпі очі, коли затулені зіниці", а щоб прозріти, не треба багато, треба прорубати в своїй темниці вікно, і світло поллється в неї потоком. Однією із гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу, й була славнозвісна "Історія русів".
А тепер розгляньмо твір як пам’ятку літературну. Перше, що впадає в очі: <<Історія русів" певною мірою вже втрачає барокову поетику, а пев-ною — її зберігає. На відміну від тоді ж створеного літопису О. Рігельма-на, не має просторого описового заголовка, зате супроводжена традиційною передмовою, витриманою в бароковій традиції,— тут викладено (як це робив і літописець С. Велично та й інші творці літописної літератури) головні постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польські та литовські історики за суб’єктивний огляд української історії (таке стосовно польських істориків є і в С. Велична), а також і літописи українські (критика літописів, правда, інакша, є і у С. Велична). Говориться про "тридцять чотири криваві герці, що були при тому від військ руських супроти поляків та королів Їхніх", — отже, передмову витримано цілком у традиції барокових літописів. Автор перед собою ставить полемічні завдання, а полемічність також одна із ознак історичної барокової прози, що веде свою традицію від полемічної літератури. Зате сама структура не розкладається, як це було у С. Велична чи інших авторів, на розділи за роками, а має характер цільного трактату, побудованого, правда, хронологічно. Така традиція йде від Самовидця, а потім через Г. Граб’янку до "Короткого малоросійського літопису"; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор і будує свій твір. Отже, структурно "Історія русів" таки витримується в поетиці офіційних козацьких літо-
писів у послідовності: Самовидець, Г. Граб’янка, "Короткий малоросійський літопис", "Опис" П. Симоновського, "Історія русів". Стиль твору охудож-нений: описовий, метафоричний, динамічний, часом експресивний, полемічно загострений — на відміну від Величкового спокійного, епічного. Загалом же традиція пристрасного писання була властива бароковій літературі, особливо полемічній. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського,
А. Филиповича, в літописі Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Але одна істотна риса цих творів в "Історії русів" відсутня: тут не знаходимо підтекстового читання, що й зрозуміло, бо творився він не як офіційний козацький, а як нелегальний твір, отже, автор міг дозволити собі висловлюватися прямо. Є й інші характерні для літописного бароко риси: введення в текст усних переказів, промов (наприклад, промови хана Іслам-Гірея, Б. Хмельницького, І. Мазепи <<до всіх урядників", 77. Полуботка перед Петром І), які мають характер риторично творених подібно до зразків з підручників риторики Києво-Могилянської академії51. Правда, на нашу думку, промова П. Полуботка, вміщена в нашій пам’ятці, є стилізацією справжньої промови, яку переоповідали у XVIII столітті, тобто вона типологічно подібна до барокових стилізацій документів С. Величка. Є в "Історії русів" віршові вставки (як епітафія Б. Хмельницькому), фрагменти з новелістичним вивершенням (опис загибелі Батурина, історія поміщика Горського тощо). Уся "Історія русів", зрештою, пересипана батальними сценами, що було також у традиції барокового літописання. Прагнув автор і до універсальності опису, бажаючи охопити всю українську історію до 1769 року включно, одначе традиційно (так робили Самовидець, Г. Граб’янка, С. Велично) центральною частиною твору роблячи Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Попередні події бачилися, як передумова до цього повстання, а все, що було по ньому,— як наслідки. Можна відтак упевнено сказати, що "Історія русів" завершує ряд козацького літописання в бароковій традиції.
Як уже зазначалося, памфлетний характер "Історії русів" чинить твір передусім літературною пам’яткою. Він, можна сказати, є своєрідною реакцією на знищення Козацької держави російським царизмом. Певною мірою він наближається до <<Енеїди" І. Котляревського, принаймні мета обох творів одна. Різницю бачимо лишень у виборі літературної форми: І. Котляревський узяв до вжитку жанр епічної поеми зі складною та вельми цікавою грою поетики низового та високого бароко52 з мотивами передроман-тичними, а автор "Історії русів" вибрав форму політичного памфлету з використанням літописної та полемічної поетики, також із мотивами передромантичними. Відтак, коли автор "Історії русів" оглядає всю українську історію через короткий та поширений виклад, то І. Котляревський цю ж таки історію яскраво подає засобами поетичними через так званий "похід у часі" Енея. Про своє завдання автор "Історії русів" прямо пише в
ЗО
передмові: <<Пропонована тут історія малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно". В дискусію автор входить уже з перших рядків супротилежно до російсько-монархічного подання, що Московщина коренями загніжджена в Київській державі. Він називає історію російську власне українською, а не московською, <<бо ж відомо, що початок цієї історії, разом з початком правління російського, береться од князів і князівств київських із прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від цього часу буття Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується". Фраза, як на сучасного читача, дещо дивна, бо тут ніби визначається так звана <<загальна російська історія", а з другого боку, наголошується, що з московських земель у Київську державу входила тільки Новгородська земля. Маємо тут своєрідне змішання давньої історичної традиції, зафіксованої ще в С. Кленовича (що в Русь Московщина не входила, а тільки Новгород та Псков, а ще Білорусія), але не поминається і факт імперської історіографії, що загальна російська історія таки існує — суперечність, яка витікала із здобутої в той час російської освіченості й певного москвофільства автора, ознаки якого згодом проявлятимуться не раз. Наголошує автор і на істо-ріософічності свого викладу: він не просто подає історичні події, але <■міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні і плавав у крові". Про полемічність твору автор також заявляє одвер-то, бо скеровує свій пал проти тих письменників, які вивергнули "всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством". І тут викладається провідна думка памфлету, в суті своїй гуманна і справедлива: <<всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджене самою природою або Творцем своїм (цікаво тут відзначити оце ототожнення Бога й Природи, властиве нашим просвітникам. — В. Ш.) достатніми знаряддями чи способами". Саме ці засновки вводять <<Історію русів" у коло пам’яток, якими в другій половині