С. 113.
"...Мазепу і Кизима..." — М. Грушевський вважає, що прізвища страчених старшин Мазепи й Кизима взяті з непевних джерел.
"...палили бика того малим вогнем..." — Насправді Наливайка було четвертовано.
С. 114.
"В ньому оголошений він відступним, віроломним та бунтівливим і засуджений на рабство..." — Епоха, що тривала від запровадження Берестейської унії до 1648 р., привернула особливу увагу письменника. Він уважав її однією з най-трагічніших сторінок національної історії.
С. 115.
"Згодом те шляхетсво, єднаючись з польським шляхетством... відреклось і від самої породи своєї руської..." — 3 церковною унією автор безпосередньо пов’язує й ополячення української шляхти, хоча насправді асиміляція української аристократії розпочалася після Люблінської унії 1569 р., за якою Підляшшя, Волинь, Брацлавщина й Київщина перейшли під юрисдикцію Польщі.
С. 116.
"Громадяни новгородські... були знов покривджені поляками відбиранням у них двох монастирів...>> — У 1503—1618 рр. Чернігово-Сіверські землі належали Московській державі. Звістка про захоплення католиками новгород-сіверських православних монастирів є анахронізмом.
"Війська польські... йшли... під проводом коронного гетьмана Іїалиновського...>> — У 1604 р. великим коронним гетьманом був Ян За-мойський, а не Калиновський. Крім того, командувач польської армії не брав участі у подіях 1604—1605 рр. Першого самозванця підтримували нограничні українські магнати.
"...полковника сіверського Івана Заруцького, визначеного від короля над військами малоросійськими наказним гетьманом>>. — Отаман донських козаків Іван Заруцький не мав титулу сіверського гетьмана й не командував українськими козаками. Цей військовий і політичний діяч приєднався до Лжедмитрія II влітку 1607 р.
С. 117.
"...вибили московські війська з їхнього табору, заволоділи ним і гнали тії війська до схилу гір, в ріку Десну".— Насправді велика битва біля села Добриничі на річці Сіві була невдалою для поляків і запорожців.
"Поляки ж... вдерлися в місто і... нищили всіх зустрічних..." — Картина новгород-сіверсь-кої різні створена творчою уявою автора. Підставою для неї послужили відомості про облогу міста військами Лжедмитрія І у листопаді — грудні 1604 р. Насправді після битви, що відбулася
18 грудня під стінами Новгорода-Сіверського, польські й козацькі відділи відступили.
С. 118.
"...року 1598-го вибрали собі за гетьмана... Петра Конашевича-Сагайдачного..." — Перша звістка про гетьманство Петра Сагайдачного припадає на 1616 р., коли він здобув Кафу та спустошив Кримське узбережжя.
"...вибрали... гетьманом... Дем’яна Пушку..." — Кішка Самійло (?—1602) — козацький гетьман, за походженням український шляхтич. Брав участь у морських походах проти Османської імперії. Загинув на війні в Лівонії.
"...поляки... вибрали гетьманом старшину козацького на прізвисько Бородавка..." — Бородавка Яків (?—29.08. 1621). У 1617 р. обраний гетьманом завдяки нереєстровим козакам, які були невдоволені обережною політикою Сагайдачного стосовно польського уряду. Таким чином, реальний Бородавка не був польським ставлеником, як це говорить автор "Історії русів", а навпаки — виражав інтереси козацьких низів. У червні 1621 р. очолив сорокатисячне козацьке військо, зібране для війни з турками. Довідавшись про таємні польсько-ту-рецькі переговори, не поспішав на з’єднання з коронною армією. Під Хотином був звинувачений реєстровцями в некомпетентності і страчений.
С. 119.
"Гетьман Сагайдачний... вирушив разом з військами польськими супроти турок..." — Картини трьох переможних битв Сагайдачного з турками й татарами створені автором. Можливо, що в першій з них відбилася інформація про Хотинську кампанію 1621 р., решта ж є героїчною візією національного минулого.
С. 121.
"...наказного гетьмана... Петра Жицького..." — В українській історії не існувало наказного гетьмана з ім’ям та прізвищем Петро Жицький. Помилка сталася через неправильне відтворення прізвища Петражицький (Іван Петражицький-Ку-лага гетьманував у 1631—1632 рр.).
"Гетьман Сагайдачний... поборював завзято уніатство, повертав з нього церкви і в тому числі і соборну Київську Софію..."— Насправді Київський Софійський собор відібрав від уніатів Петро Могила.
"...поновив у ньому з допомогою митрополита київського Петра Могили стародавню Київську академію, засновану з часів останнього хрещення Русі..." — Петро Могила став київським і галицьким митрополитом у 1632 р., тобто через 10 років після смерті Сагайдачного. Прагнучи засвідчити перед іноземцями високий рівень освіти серед своїх співвітчизників, невідомий письменник перетворює засноване Володимиром Великим училище в академію.
"По смерті Сагайдачного поновили вони давнє гоніння в народі і політику на розлад військ малоросійських..." — Цей уривок повинен був переконувати читача фактами й вірогідністю зображеної картини у провинності польської сторони й правоті української.
С. 122.
"Султан турецький Осман Другий, довідавшись про поновлену у поляків з козаками давню ворожнечу... повелів військам турецьким нападати..." — Чергова хронологічна помилка. Розгром польського війська під Цецорою стався у вересні 1620 р., а не після смерті Сагайдачного, як це випливає з тексту.
"...при котрих було і малоросійських шість полків тисячних..." — На боці поляків під Цецорою бився один козацький полк чисельністю 1600 чоловік.
"Хмельницький той є нащадком Венжика Хмельницького... Мав він чин сотника... Пошлюблена з ним була донька гетьмана Богдана Анастасія... Дістав при хрещенні... ім’я... Богдан... од хрещеного батька його князя Сангушка..." — Щоб підкреслити спадкоємність різних етапів політичного життя українців, автор "Історії русів" підбирає відповідну генеалогію для Богдана Хмельницького. За існуючою традицією, в першу чергу необхідно було довести благородне походження героя. Виявляється, він був прямим нащадком легендарного гетьмана Венжика Хмельницького, а його дідом по матері виступає гетьман Федір Богдан. Прагнучи ще більше звеличити майбутнього визволителя України, автор намагається поріднити його з тогочасними аристократичними фаміліями й дає йому в хрещені батьки князя Сангушка. З цією ж метою "за характером, підсилюваним добрим достатком", письменник характеризує простого сотника як "вельможу краю тутешнього". До того ж, у документах не знаходимо підтвердження, що чигиринський підстароста Михайло Хмельницький був сотником Запорозького війська.