Хмельницький, відправивши від себе посланців тих, писав зараз до царя Олексія Михайловича таємно, повідомляючи про все, що сталося у нього з посланцями, і про нову наступаючу з поляками війну і просив притому царя пильно йому в тій війні пособити або принаймі вчинити військами своїми диверсію на Смо-ленщину і Білорусь і тим показати малоросіянам і їхнім військам прихильність свою на їх користь і захист, котрим вони надмінно подвигнуті будуть на відданість йому, цареві, і його народові для вічного з ними єднання, і слугуватиме вона, так би мовити, завдатком до майбутніх договорів та угод. Цар, подякувавши Хмельницькому за його дізнану до нього і його народу пильність і нові вісті, обіцяв учинити йому прохану поміч відправкою військ своїх до Смоленська і на Білорусь без оголошення, одначе, Польщі формальної війни, аби не вславитися нахабним порушником миру і уложених на нього попередніх трактатів без слушних на те причин, а зробить ту висилку військ своїх під титулом союзних зобов’язань, коли тільки не завадять тому прикрі чутки, що надходять з Астрахані та інших міст низових, в яких з недавньої пори почало щось недобре ворушитись.
тая
Хмельницький, висновуючи із запевнень, настільки не визначених, марну для себе надію, став готуватися до оборони власними силами народу малоросійського, і колишні двадцять полків укомплектував, і склав сорок тисяч реєстрових козаків; але число їх в кожному полку визначено нерівне, а дивлячись на становище сіл та числа в них родин козацьких, що зазнали втрат виходом частини з них до слобідського Рибинського полку. І так склалося: полк Київський при полковнику Антоні Адамовичу — в 1200 козаків; Чернігівський при полковнику Мартині Небабі — в 1200; Сіверський при полковнику Якові Коровці — в 1200; Канівський при полковнику Семенові Павицькому — в 3000; Переяславський при полковнику Федорі
Лободі — в 2000; Черкаський при полковнику Іванові Воронченку — в 3000; Чигиринський при полковнику Федорі Якубовичу — в 3000; Уманський при полковнику Йосипові Глуху — в 3000; Корсунський при полковнику Лук’яну Мозирі — в 3000; Брацлавський при полковникові Данилові Нечаю — в 2000; Калницький при полковнику Іванові Федоренку — в 2000; Кропив’янський при полковнику Філоні Дженджемі — в 2000; Острянський при полковнику Тимофію Носачу — в 2000; Миргородський при полковнику Максиму Тарані — в 3000; Полтавський при полковнику Мартині Пушкаренку — в 2000; Гадяцький при полковнику Сергієві Бухалу — в 1200; Ніжинський при полковнику Прокопі Шумен-ку — в 1200; Лубенський при полковникові Дмитру Кривоносі — в 1200; Прилуцький при полковникові Федору Киселі — в 1200 і Вінницький при полковникові Петрові Стягайлу — в 1600 козаків. Понад означені реєстрові полки мав Хмельницький гармашів з артилерією та її обладунками під керівництвом віце-обозного генерального іноземця Фрідргана 4550 та чужинців при них в чинах старшинських, що рахувалися майстрами, 47 чоловік. Волонтерів, розподілених тоді на п’ятнадцять охочекомонних полків, раховано в 14500 чоловік, та військ запорозьких було напоготові
12 тисяч. А всього мав Хмельницький готового війська сімдесят одну тисячу з лишком, і в тому числі постійної піхоти між реєстровими козаками було двадцять тисяч, навчених усім тодішнім піхотним шикам та маневрам, а при потребі множилася піхота спішеними реєстровими кінними козаками, навченими батавою і всьому притому потрібному.
Прикордонні з Польщею козаки, а особливо ті, що проживали околицями і куренями понад ріками Стиром, Случем, Прип’яттю і Сожем, передбачаючи нову війну з поляками, що наближалася, вибралися із своїх осель під проводом переходу їх всередину Малоросії, аби не терпіти руїн погра-ничних; але, проходячи подалі, дістались до річки Дінця і поселились поблизу раніше прибулих рибинських поселенців, утворивши із себе другий слобідський полк, названий Ізюмсь-ким, а вихід сей учинили вони під час комплектування в полки реєстрових козаків. Тому гетьман велів перевести по всій Малоросії нобілітацію, або перепис, в козаки, і учинено теє із вільних військових і міських мешканців, що служили за попередніх воєн волонтерами, запорожцями і в охочекомонних полках і подали на теє достатні свідчення; а інших жодних мешканців до того перепису не допущено, і перепис той в козаки строго контролювався; і треба було мати для того природне походження або докази на заслуги, бо стан і породу козацьку визнавано за гідність шляхетську. Тому і тих, новопереписаних у козаки, наказами урядів ухвалено записати в компути козацькі і привести на те до присяги, рахуючи їх надалі поруч з іншими козаками і в одній з ними шляхетській гідності. Поза всім тим на компутах і переписах козацьких видно біля деяких прізвищ нотатки, що вони походять із нововписаних козаків. І так несправедливо дехто робить висновки, що в Малоросії ир в Малоросії з поляками згідно трактатів Зборів-ських тривав щось коло року. Поляки зламали його найпідлішим і найбезсоромнішим чином. Вони, не оголосивши за загальним народним правом формальної війни ані причин, що до того їх спонукали, напали зненацька вночі на корпус брацлав-ського полковника Нечая, що стояв табором біля містечка Краснопілля, і розбили його вщент в 7-й день липня
начебто вільно було переходити із козаків у мужики, а з мужиків у козаки згідно волі кожного.
1650 року. Осавул генеральний Бо-гун, почувши про поразку Нечаєву, переправився негайно через ріку Буг і напав з корпусом своїм на поляків в ту саму пору, коли вони святкували перемогу свою над козаками і тріумфували в таборі переможених. Убивство над ними вчинено жорстоке і без ніякої пощади, як над підлими хижаками, а не над військами європейськими, і коли вони благали пощади, або, по-їхньому, згоди, то відказувано їм: "Згода воїнам, а кара зрадцям!". Врятувались від убивства лише ті, що розсипались врозтіч і куди хто втрапив, а обидва табори, польський і Нечаїв, з усіма обозами, запасами та артилерією зостались на місці, яко здобич Богунового корпусу, який і поховав і тіла убитих козаків, і поляків, і нараховано було останніх 3719 чоловік, і в тому числі полковник польський Казимир Ка-невський.