— Так ти хотів би? — спитав Буй-Тур.
— Я хотів би, щоб Святослав київський знав про наш похід.
— Пощо? Він же з нами не піде, сам же недавно ходив.
— Піде чи не піде, це його справа, а порадитися не завадить. Коли й сам не піде, то декому зі своїх людей дозволить. Чим нас більше, тим краще. А то як кожний на свою руку почне зі степом битись і миритись, то степ нас переможе і проковтне. Степ — великий. Одинцем ми потонемо в ньому, як ті човни на розбурханому морі. Ось чому мене не тягне до цього походу.
— Тому? — спитав Буй-Тур із відтінком глуму в голосі. — А мені бачиться, що ти на нашого чернігівського брата задивився!
— Дядьку! — скрикнув Святослав і зірвався з місця.
До Святослава підбігла княгиня, взяла за руку і глянула в очі поглядом, що лагодить гнів, як олива схвильовану воду.
— Дорогий Святославе! — казала. — Твоє слово най-святіша правда. І туг у вас, і там у нас, над Дністром, добра немає, бо згоди немає. Недобре голові без рук, але й рукам без голови погано. А голови в нас немає. Ослабла влада київського князя, і всі ми слабші стали. Та сам ти лиха не направиш. І тепер не в цьому справа. Ти знаєш дядьків. Коли на що рішилися, то вже від того не відступлять. Вони на половців підуть. І тепер уже завертатися важко. Всі люди про їх задум знають. Коли б його понеха-ли, то вороги сказали б, що налякались...
— Правда! — сказав заспокоюючись Святослав. — Що ж? Піду й я.
Ігор утішився.
— От і небіж! — сказав він. — Куди дядьки, туди й він. Так і слід. Усі ми одного гнізда птиці. Полетимо далеко, аж над Дон. Дон нас кличе! Кличе, щоб землі рідної боронити і прадідної слави.
— Дон нас кличе! — гукнули за Ігорем князі. Це було їх гасло в боротьбі зі степовиками. Не знав цього галицький гість, Данило15. Він мовчав і весь час тільки дивився і слухав. Про нього немов і забули. Аж тепер наче пригадав собі його Ігор.
— Ти, Даниле, як вернешся до Галича, то розкажеш славному Ярославові, як ми сваримося і як нас годить княгиня.
— Нема що розказувати, князю. І в нас не краще. Як широка й далека наша земля, скрізь незгода, скрізь сварки. Марнуються сили Дажбожого внука, пустіє край. Ні то поля обсіяти, ні статками обзавестись, бо миру немає. Ще одна війна не скінчилася, як уже друга починається. Біда сама не йде, а другу веде за собою. Галицькі бояри найкращому з князів життя затроїли. Нездужає великий наш князь Ярослав. Страшно! І нема нам кому до серця промовити, на прірву вказати, до якої ми наосліп кидаємось. Кожний лише про себе дбає. 1 "це моє" і "то моє", каже. А де ж тоді "наше", спільне, у світі найдорожче? Де колишня держава Володимира?
Питання це каменем у повітрі застрягло. Тихо стало. Княгиня очі руками прикрила, князі голови посхиляли. Перший Ігор почав:
— Невеселе слово сказав ти нам, брате. Всі ми це чуємо, але з ним ховаємось. А ти нам сказав. На те ти співець, щоб правду казати.
— Але правди люди не люблять. Особливо, коли її не в пору сказати. І твоє слово не в пору сказане, брате. Перед нами діло, не слово, — сказав Буй-Тур.
— Ви гадаєте, що я слова ділом закріпити не вмію, що РУка моя лише до гуслі добра? — перебив Данило.
— Цього ми не гадаємо, а все ж, ти з нами не йди.
— Не йди! — докинув і собі Ігор. — Краще запишися тут. Треба, щоб хто Новгороду й Путивля боронив. Певнішого за тебе немає. Ти ж свій чоловік. Брат у первих моєї дружини. І вона безпечна буде, й я не буду журится нею.
Данило мовчав. Та знати було, що йому така мова немила.
— Так тоді, — сказав і піднявся з місця Буй-Тур, — так тоді, спасибі вам за хліб і за сіль та за слово добре. Міркую, що до чого добалакалися, того й триматися будемо. Слова свойого не зрушимо, бо княже слово святе. 1 хреста цілувати нам не треба. А тепер на спочинок пора. Поклич, Ігоре, покладника, хай нам ложа постелить. Добраніч, княгине!
— Добраніч, князю!
Князі на другий день від'їхали. Поїхав і Володимир Ігоревич до Путивля, щоб готуватися до походу.
В Новгороді закипіла робота. В кузнях зранку до ночі стукали молоти, ковалі кували або перековували списи, мечники направляли й гострили вищерблені мечі, лимарі латали й скріплювали попруги й сагайдаки, шевці шили й відновлювали чоботи, кріпкі й високі, аж поза коліна. Не було ремісника, щоб не мав тепер роботи. Вся ця праця йшла то на замковому подвір'ї, то у своїх власних майстернях. Круг замку народу, як на торзі. Весь майдан, аж до самої Десни, вкритий возами, кіньми, худобою. Тут і "лучші люди", й міщани, і "гражани". Хто привіз просо й сочевицю на пшоно й сочево, бо в поході їжі для людей треба, хто з вівсом для коней приїхав, хто з сушеною рибою. Все це можна тепер добре продати.
Поміж возами походжають і княжі тивуни, й купці, і промисловці, крам оглядають, торгуються, купують, а го-родські старці здалека приглядаються й заздалегідь зарібки обчислюють, бо вони найбільше гроша мають, і все то добро через їх руки перейти мусить, заки до княжих комор дістанеться. Навіть бідні "закупи"16 з нагоди ко-ристають. Що хто зміг, те і привіз у город, щоб проміняти на щоденну потріб. І вони жити хочуть, а життя їх нелегке, бо ж спору пайку збору мусять віддати власникам землі, на якій сидять зі своїми жінками й дітьми, власної ж у них немає.
Самому князеві ніколи дома сидіти. Земських бояр провідую, нараджується з ними, до походу намовляє. А вони до воєнної справи не дуже скорі. На землі засиділись. Та що їм із неї, коли край не буде забезпечений перед ворожими нападами? Хто старий і в стремено вскочити не може, хай синів чи зятів на своє місце ставить. А як хто не має, хай людей своїх посилає.
Похід діло коштовне. Самих стріл кілько піде! А кілько грошей на дорожчу зброю витратити треба та на коней! Тим-то князь мусить данину зібрати від тих, що не спішаться самі її платити. Тепер уже не випросяться, похід — годі!
Княгиня в Новгороді сама. Вона вже примирилася з гадкою, що чоловік і син її покидають. Вона для них одяг готує. Великий шкіряний міх повний уже сорочок, свит та кцрей. Та княгині все ще здається, що всього того добра замало.
— Сестро, — каже до неї Данило, — спочинь трохи. Вони ж не на роки вибираються. І цього вже забагато.