Та мовчав Алька і про інше — про янтар, знайдений на березі моря. Язик у нього не повертався, ну просто не повертався та годі — сказати, що янтар знайшов не він, Алька, а Тім. Бо Алик, був таки не лицарем без закиду, а звичайнісіньким хлопчаком.
ТІМ СПЕРЕЧАЄТЬСЯ З ТІМОМ
— Феліксе!
— Так?
— Ти на злість мені шукав разом з ними медсестру?
— Дурниця, Тіме! Просто, я хотів встигнути хоч щось зробити до від'їзду. І потім — я дуже люблю, коли мені люди допомагають, до того ж з радістю. І з користю для себе.
— Ти говориш, як наш класний керівник.
— Що ж,— усміхнувся Фелікс,— це моя майбутня робота — педагог і вихователь.
Феліксе!
— Що?
— Признайся, ти вирішив мене перевиховати? Як у фільмі, зробити з мене позитивного героя?
— Тіме, а ти, здається, зовсім дорослий. Не знаю, може, й так. А що, мені не пощастило нічого зробити у цьому напрямі?
— Ти чув анекдот, як одна жінка радилася з лікарем, коли починати виховання дитини? "Скільки років малому?" — запитав лікар. "Дев'ять місяців!" — "Ви запізнилися рівно на дев'ять місяців!" — сказав лікар... Це про тебе анекдот, Феліксе. Ти запізнився на тринадцять років...
— З "бородою" анекдот. Хоча... Тіме, я знаю, ти зараз сперечаєшся сам із собою, і я хотів би тобі допомогти...
— Ти мені цілий місяць допомагав! — скипів Тім.— Залишав мене з рудим котом і врешті сказав, що я хочу привласнити чужу працю!
— Поговоримо потім, коли ти охолонеш, добре, Тіме?
— Ага, здаєшся, здаєшся! — зловтішно засміявся Тім, хоч сміятися йому зовсім не хотілось.
Фелікс не відповів, і Тімові тільки це й залишалось: сперечатись із самим собою.
Чого їм усім треба від нього? Людина хотіла провести канікули так, як хотіла, і все. А їй підсовують усякі архівні документи, записки з безглуздим підписом, казки про якийсь камінь, котрого ніколи не було. А людина не хотіла цього, просто не хотіла, і тепер її ж обвинувачують у хтозна-яких гріхах.
— А в чому тебе звинувачують? — запитав у Тіма Тім.— У байдужості, в нетовариськості і в бажанні підмазатись до чужого успіху. Ну, нехай вони не так різко говорили, але, здається, саме так і думали! А що, коли вони мають рацію? Коли все ітак — хіба що крім останнього?
Однак Тім не хотів обвинувачувати Тіма. Анітрохи! Він з грюкотом відсунув стільця і встав з наміром зміряти кроками кімнату. Приготувався: насупив брови, засунув у кишеню руки... і торкнувся пальцями гладенької, відшліфованої поверхні янтарю. Ще цей камінь! Тільки його й бракувало! І треба було, щоб Тім побачив тоді янтар біля моря. Хай би собі лежав, заплутавшись у водоростях. Заодно й Альці було б веселіше — міг би й досі за ним нишпорити...
Камінь став теплим. Ясно, що це його, Тімова, рука нагріла янтар, але хлопцеві раптом здалося, що тепло йде від каменя і розходиться по всьому тілу, неначе Тім, вийшовши з води, підставив руки сонцю.
— От іще! — пробурмотів Тім.— Тепер я починаю, здається, вірити в дівчачі вигадки... Треба віддати їй цю іграшку.
І вирішивши так, Тім полегшено зітхнув. Ніби його настрій залежав від того, де лежав янтар...
"Галка! — після короткого роздуму написав Тім на клаптику паперу.— Це просто смола, яка загусла, коли по землі ходили, може, динозаври".
Тім раптом згадав, що динозавром називав його Фе-лікс, закреслив і написав: "пітекантропи".
"Це смола і більше нічого, всього лише смола. Вона мені не потрібна. Якщо хочеш знати,— нікчемна твоя казка, хіба людей випробовують таким безглуздим способом? І знаєш, імені від янтарю не холодно, хоч, по-вашому, мало б так бути. Бо це смола, звичайнісінька смола, а не чарівний камінь, ясно тобі, Нефертіті?"
Вдосвіта, намагаючись не розбудити брата, Тім пішов шукати вулицю Шопена, третій будинок. Він знайшов і побачив вікна, заслонені легенькими фіранками. Між вікнами синіла поштова скринька.
Було тихо, як буває лише на світанку. Чувся тільки шерхіт глиці, що падала на вузеньку доріжку. Доріжка, встелена голочками, була-слизька, як ковзанка.
Тім постояв, подивився на поштову скриньку, на завіски, що злегка коливалися на вітрі,— і пішов геть, розгрібаючи ногами ялинові голочки. Він прийшов до моря, зняв папірець з янтарю, потримав камінь якусь мить і знову заховав у кишеню.
З паперу зробив кораблик і пустив на воду. Кораблик погойдався на хвилях, розмок і затонув.
АВТОБУС СВІТЛОГОРСЬК — КАЛІНІНГРАД
Фелікс і Тім стояли на автобусній зупинці. В кишені у Фелікса були квитки до Львова, з пересадкою у Вільнюсі. В чемодані лежали папки з матеріалами для дипломної роботи. Тім не мав багажу.
Тім дивився на сосни, на зелений кіоск, де продавали зелений сир, мило і пиво, на пісок під ногами і намагався вловити хоч якусь радість від того, що врешті повертається додому, де не буде вже ні капітана Абракадабри, ні Галчиних казок, ні нудного по-осінньому дощу посеред літа. І що вже нічого не треба буде шукати.
Але радості не було.
...Фелікс читав газету, спершись оіб стовбур дерева, і з-над газети поглядав на брата. А Тім крадькома зиркав на піщану доріжку, що вела до селища. Як усі доріжки в Світлогорську, вона теж була всипана глицею.
Врешті вони з'явились. Алик, Галя і Поплавок. Прийшли майже в ту мить, коли на зупинці під соснами гойднувся великий автобус із срібною літерою "Л".
—Ну от,—сказав Фелікс,—а ми думали, що ви вже не прийдете.
— Я з цього приводу нічого не думав,— серйозно заперечив Тім. Він вивчав тепер театральні афіші.
— Це все Поплавок, — пояснила Галя. — Придумував, що б вам таке незвичайне на згадку подарувати.
— А що, придумав! — сказав гордо Поплавок, якого насправді звали Олегом. І він витягнув із кишені невеличкий якір і яхту, майстерно вирізьблені з дерева, і подав Феліксу.
— Він сам зробив. Він взагалі у нас король,— сказав Алик.
— Феліксе,— нерішуче запитала Галя,— як ти думаєш, надрукують у газеті?
— Не сумнівайся,— замість Фелікса запевнив Поплавок.
Шофер з автобуса з'їв бутерброд, запив його газованою водою.
— Ну що, ж, ходімо? Ходімо, Тіме!
— Зараз, я зараз, почекай! — розгублено озирнувся Тім.— Галко, тебе можна на хвилинку, Галь?
Вони відійшли, і Тім незграбно, похапцем уклав Галі в долоню невеличкий пакунок.