"Ось я вам! — закричав Іван Кузьмич.— Хлопці! Стріляй!" Солдати наші дали залп. Козак, який держав лист, захитався і упав з коня; інші помчали назад. Я глянув на Марію Іванівну. Вражена виглядом закривавленої голови Юлая, оглушена залпом, вона здавалася непритомною. Комендант підкликав капрала і звелів йому взяти лист з рук убитого козака. Капрал вийшов .у поле і повернувся, ведучи за вудила коня вбитого. Він віддав комендантові листа. Іван Кузьмич прочитав його сам собі і розірвав потім на шматочки. Тимчасом заколотники, очевидно, приготувалися до дії. Незабаром кулі стали свистіти коло наших ушей, і кілька стріл увіткнулося біля нас у землю і в частокіл. "Василісо Єгорівно! — сказав комендант.— Тут не жіноче діло; забери Машу; глянь: дівчина ні жива, ні мертва".
Василіса Єгорівна, що присмиріла під кулями, глянула на степ, де помітний був великий рух; потім обернулась до чоловіка і сказала йому: "Іване Кузьмичу, і життя і смерть від бога: благослови Машу. Машо, підійди до батька".
Маша, бліда й тремтяча, підійшла до Івана Кузьмича, стала навколішки і поклонилася йому до землі. Старий комендант перехрестив її тричі; потім підвів, і, поцілувавши, сказав їй схвильованим голосом: "Ну, Машо, будь щаслива. Молись богу: він тебе не кине. Якщо знайдеться добра людина, дай боже вам любов та злагоду. Живіть, як жили ми з Василісою Єгорівною. Ну, прощай, Машо. Василісо Єгорівно, відведи її мерщій". (Маша кинулася йому на шию і заридала.).— Поцілуймося ж і ми,— сказала, заплакавши, комендантша.— Прощай, мій Іване Кузьмичу. Прости мене, коли я чим тобі досадила! — "Прощай, прощай, матінко! — сказав комендант, обнявши свою стареньку.— Ну, годі! Ідіть, ідіть додому; та коли встигнеш, надінь на Машу сарафан". Комендантша з дочкою пішли. Я дивився вслід Марії Іванівні; вона оглянулася і кивнула мені головою. Тут Іван Кузьмич обернувся до нас, і всю увагу спою спрямував на ворога. Бунтівники з'їжджалися навколо свого ватажка і раптом почали злазити з коней. "Тепер стійте міцно,— сказав комендант:—буде приступ..." У цю хвилину розлігся страшенний вереск і крик, бунтівники бігом бігли до кріпості. Гармата наша заряджена була картеччю. Комендант підпустив їх на найближчу відстань і раптом випалив знову. Картеч влучила в саму середину натовпу. Бунтівники кинулись в обидва боки і позадкували. Ватажок їх залишився сам попереду... Він махав шаблею і, здавалося, палко їх умовляв... Крик і вереск, що були стихли на хвилину, зараз же почалися знову. "Ну, хлопці,— сказав комендант,— тепер відчиняйте ворота, бий в барабан. Хлопці! вперед, на вилазку, за мною!"
Комендант, Іван Гнатович і я вмить опинилися за кріпосним валом; але оторопілий гарнізон не рушив з місця. "Чого ж ви, дітки, стоїте?—закричав Іван Кузьмич.— Умирати, так умирати: така служба!" В цей момент бунтівники набігли на нас і вдерлися в кріпость. Барабан стих; гарнізон кинув рушниці; мене збили були з ніг, але я встав і разом із бунтівниками ввійшов у кріпость. Комендант, поранений в голову, стояв у купці лиходіїв, які вимагали від нього ключів. Я кинувся був йому на допомогу: кілька дужих козаків схопили мене і зв'язали поясами, приказуючи: "Oт уже вам буде, государевим ослушникам!" Нас потягли вулицями; жителі виходили з домів з хлібом і сіллю. Калатали дзвони. Раптом закричали в натовпі, що государ на майдані чекає полонених і приймає присягу. Народ посунув на майдан; нас погнали туди ж.
Пугачов сидів у кріслі на ґанку комендантського будинку. На ньому був гарний козацький каптан, обшитий галунами. Висока соболина шапка з золотими китицями була насунута на виблискуючі очі. Обличчя його здалося мені знайомим. Козацькі старшини оточували його. Отець Герасим, блідий і тремтячий, стояв біля ґанку, з хрестом у руках, і здавалося, мовчки благав його за наступні жертви. На майдані ставили нашвидку шибеницю. Коли ми наблизились, башкирці розігнали народ і нас поставили перед Пугачовим. Дзвони стихли; запала глибока тиша. "Котрий комендант?"— спитав самозванець. Наш урядник виступив з юрми і показав на Івана Кузьмича. Пугачов грізно глянув на старика і сказав йому: "Як ти посмів опиратися мені, своєму государеві?" Комендант, знемагаючи від рани, зібрав останні сили і відповів твердим голосом: "Ти мені не государ, ти лиходій і самозванець, чуєш?" Пугачов похмуро насупився і махнув білою хусткою. Кілька козаків підхопили старого капітана і потягли до шибениці. На її перекладині опинився верхи покалічений башкирець, якого допитували ми напередодні. Він держав у руці вірьовку, і через хвилину побачив я бідолашного Івана Кузьмича, піднятого в повітря. Тоді привели до Пугачова Івана Гнатовича. "Присягай,— сказав йому Пугачов,— государеві Петрові Федоровичу!" — Ти нам не государ,—відповів Іван Гнатович, повторюючи слова свого капітана.— Ти, дядечку, лиходій і самозванець! — Пугачов махнув знову хусткою, і добрий поручик повис біля свого старого начальника.
Надійшла моя черга. Я дивився сміливо на Пугачова, готуючися повторити відповідь великодушних моїх товаришів. Тоді, на невимовний мій подив, побачив я серед повсталих старшин Швабріна, постриженого кружком і в козацькому каптані. Він підійшов до Пугачова і сказав йому на вухо кілька слів. "Вішати його!" — сказав Пугачов, не глянувши вже на мене. Мені накинули на шию петлю. Я став читати тихо молитву, приносячи богові щире каяття в усіх своїх гріхах і благаючи його врятувати всіх близьких моєму серцю. Мене притягли під шибеницю. "Не бійся, не бійся",— повторяли мої губителі, може, й справді бажаючи мене підбадьорити. Раптом почув я крик: "Стривайте, окаянні! підождіть!" Кати спинилися. Дивлюся: Савельїч лежить у ногах Пугачова. "Батьку рідний! — казав бідолашний дядька.— Що тобі з смерті панського дитяти? Відпусти його; за нього тобі викуп дадуть; а для прикладу і страху ради, звели повісити хоч мене старого!" Пугачов подав знак, і мене зразу розв'язали й пустили. "Батечко наш тебе милує", говорили мені. В цю мить не можу сказати, щоб я зрадів своєму визволенню, не скажу одначе ж, щоб я про нього і шкодував. Почуття мої були дуже невиразні. Мене знову привели до самозванця і поставили перед ним на коліна. Пугачов простяг мені жилаву свою руку. "Цілуй руку, цілуй руку!" — говорили біля мене. Але я вважав би за краще прийняти найлютішу кару, ніж так підло принижуватися. "Батечку, Петре Андрійовичу! — шепотів Савельїч, стоячи надо мною і штовхаючи мене.— Не опирайся! Що тобі з того? плюнь та поцілуй у лиход... (тьху!) поцілуй у нього ручку". Я не ворушився. Пугачов опустив руку, сказавши з посмішкою: "Його благородіє, мабуть, одурів з радості. Підведіть його!"—Мене підвели і залишили на волі. Я став дивитися на продовження жахливої комедії.