— Як зволиш,— відповів Савельїч,— а я людина підневільна і за панське добро повинен відповідати.
Пугачов був, видно, в припадку великодушності. Він одвернувся і від'їхав, не сказавши більше й слова. Швабрін і старшини пішли слідом за ним. Зграя вирушила з кріпості в порядку. Народ пішов проводити Пугачова. Я залишився на майдані сам із Савельїчем. Слуга мій держав у руках свій реєстр і розглядав його з виразом великого жалю.
Бачивши мою добру злагоду з Пугачовим, він думав здобути з неї користь; та мудрий намір йому не вдався. Я став був його лаяти за недоречне старання і не зміг стриматися від сміху. "Смійся, паничу,— відповів Савельїч,— смійся; а як доведеться нам знову заводити все хазяйство, то побачимо, чи смішно буде".
Я поспішав у будинок священика побачитися з Марією Іванівною. Попадя зустріла мене з сумною звісткою. Вночі у Марії Іванівни почалася сильна гарячка. Вона лежала непритомна і марила. Попадя ввела мене в її кімнату. Я тихо підійшов до її ліжка. Зміна в її обличчі вразила мене. Хвора мене не пізнала. Довго стояв я над нею, не слухаючи ні отця Герасима, ні доброї жінки його, котрі, здається, мене втішали. Похмурі думки хвилювали мене. Стан бідної, беззахисної сироти, залишеної серед злобних заколотників, власне моє безсилля устрашали мене. Швабрін, Швабрін найбільше терзав мою уяву. Наділений владою від самозванця, бувши за старшого в кріпості, де залишалася нещасна дівчина — безневинний предмет його ненависті, він міг наважитися на все. Що мені було робити? Як подати їй допомогу? Як визволити її з рук лиходія? Лишався один засіб: я вирішив негайно ж їхати в Оренбург, щоб прискорити визволення Бєлогорської кріпості і по змозі тому допомагати. Я попрощався з священиком і з Акулиною Памфилівною, палко доручаючи їй ту, котру вважав уже за свою дружину. Я взяв руку бідної дівчини і поцілував її, зрошуючи сльозами. "Прощайте,— казала мені попадя, проводячи мене; — прощайте, Петре Андрійовичу. Може, побачимося в кращі часи. Не забувайте нас і пишіть нам частіше. Бідна Марія Іванівна, крім вас, не має тепер ні розради, ні покровителя".
Вийшовши на майдан, я зупинився на хвилину, глянув на шибеницю, уклонився їй, вийшов з кріпості і пішов по Оренбурзькій дорозі в супроводі Савельїча, який од мене не відставав.
Я йшов, заклопотаний своїми думками, як раптом почув за собою кінський тупіт Оглянувся; бачу: з кріпості скаче козак, тримаючи башкирського коня за повід і роблячи здалеку мені знаки. Я зупинився і скоро пізнав нашого урядника. Він, під'їхавши, зліз з свого коня і сказав, віддаючи мені повід другого: "Ваше благородіє! Батько наш вам дарує коня й шубу з свого плеча (до сідла прив'язаний був овчинний кожух). Та ще,— промовив запинаючись урядник,— дарує він вам... полтиник грошей... та я розгубив їх дорогою; простіть великодушно". Савельїч подивився на нього косо і буркнув: "Розгубив дорогою! А що ж у тебе брязкає за пазухою? Безсовісний!" — "Що у мене за пазухою брязкає? — спитав урядник, і трохи не розгубившись.— Бог з тобою, старенький! Це бряжчить уздечка, а не полтиник".— Гаразд,— сказав я, уриваючи суперечку.— Дякуй від мене тому, хто тебе послав; а розгублені гроші постарайся, повертаючись назад, підібрати і візьми собі на горілку.— "Дуже вдячний, ваше благородіє,— відповів він, повертаючи свого коня; — вік за вас бога молитиму". З цими словами він помчав назад, держачися однією рукою за пазуху, і через хвилину зник з очей.
Я надів кожух і сів верхи, посадивши за собою Савельїча. "Ось бачиш, паничу,— сказав старик,— що я недаром подав шахраєві чолобитну: злодюзі, бач, стало совісно, хоч башкирська довгов'яза шкапа та овчинний кожух не варті й половини того, що вони, шахраї, у нас украли, і того, що ти йому сам зволив подарувати; та все ж у пригоді стане, а з поганої вівці хоч вовни жмут".
РОЗДІЛ X
ОБЛОГА МІСТА
Зайнявши доли й гори,
На місто, як орел, глядів з вершин суворо.
За станом повелів зробити він розкат.
Сховав перуни в нім, і так привів під град.
Херасков.
Наближаючись до Оренбурга, побачили ми гурт колодників з поголеними головами, з обличчями, спотвореними кліщами ката. Вони працювали біля укріплень під наглядом гарнізонних інвалідів. Хто вивозив на тачках сміття, що його було повно у рові; хто лопатками копав землю; на валу муляри носили цеглу і лагодили міську стіну. Біля воріт вартові спинили нас, вимагаючи показати паспорти. Та сержант, як тільки почув, що я їду з Бєлогорської кріпості, так і повів мене прямо в дім генерала.
Я застав його в саду. Він оглядав яблуні, оголені диханням осені, і за допомогою старого садівника дбайливо їх обгортав теплою соломою. На обличчі його відбивалися спокій, здоров'я і добродушність. Він зрадів, побачивши мене, і став розпитувати про жахливі події, яких я був свідком. Я розповів йому про все. Старик слухав мене з увагою i водночас зрізував сухі гілки. "Бідний Миронов! — сказав він, коли я закінчив свою сумну повість.— Жаль його: добрий був офіцер. І мадам Миронова добра була дама і яка майстерниця гриби солити! А як Маша, капітанська дочка?" Я відповів, що вона залишилася в кріпості на руках у попаді. "Гай. гай, гай! — зауважив генерал.— Це погано, дуже погано. На дисципліну розбійників аж ніяк не можна покластися. Що буде з бідною дівчиною?" — Я відповів, що до Бєлогорської кріпості недалеко і що, мабуть, його превосходительство не забариться вислати військо, щоб визволити бідних її жителів. Генерал похитав головою з виразом недовірливості. "Побачимо, побачимо,— сказав він.— Про це ми ще встигнемо поговорити. Прошу до мене завітати на чашку чаю: сьогодні у мене буде військова нарада. Ти зможеш нам дати вірні відомості про гультіпаку Пугачова та про його військо. Тепер поки що піди відпочинь".
Я пішов на квартиру, яку було мені відведено, де Савельїч уже господарював, і нетерпляче став чекати призначеного часу. Читач легко собі уявить, що я не забарився з'явитися на нараду, яка повинна була мати такий вплив на мою долю. В призначений час я вже був у генерала.
Я застав у нього одного з міських чиновників, пригадується, директора митниці, товстого й рум'яного дідка в глазетовому каптані. Він став розпитувати мене про долю Івана Кузьмича, якого називав кумом, і часто перебивав мою розповідь додатковими запитаннями і повчальними зауваженнями, які, коли й не свідчили про його обізнаність у військовому мистецтві, то принаймні викривали кмітливість і природний розум. Тимчасом зібралися й інші запрошені. Між ними, крім самого генерала, не було жодного військового чоловіка. Коли всі посідали і всім рознесли по чашці чаю, генерал виклав дуже ясно і докладно, в чім полягала справа: "Тепер, панове,— продовжував він,— належить вирішити, як нам діяти проти заколотників: наступально чи оборонно? Кожен з цих способів має свою вигоду й невигоду. Дія наступальна дає більше надії на найшвидше винищення ворога, дія оборонна певніша й безпечніша... Отже, почнемо збирати голоси за законним порядком, тобто, починаючи з молодших за чином. П. прапорщику! — продовжував він, звертаючися до мене.— Будь ласка, скажіть нам вашу думку".