— Знаю, знаю вашу манеру: ви ніколи ні в чому не признаєтеся. Гаразд. Не треба зайвих слів. Що змушує вас захищати переворот?
Тут він знову почав просторікувати про свою незаплямовану чесність; їй, зрештою, увірвався терпець.
— Та що ж ви маєте мене за дурку, чи як? — вигукнула вона. — Я читала статтю… Ви більше виграли б, діючи спільно з нами.
Тоді, не признаючись ні в чому, він відверто сказав їй, що хотів би мати клієнтуру в колежі. Колись він постачав туди твори класиків. Але якось дізналися, що він з-під поли продає учням і порнографію, і то так рясно, що парти переповнено непристойними малюнками й книжками. Вюйє навіть загрожувала виправна в’язниця. З того часу він, палаючи з люті й заздрощів, мріяв про те, щоб знову повернути до себе ласку адміністрації колежу.
Фелісіта здивувалася з такої скромності його бажань. Вона навіть дала йому це зрозуміти. Чи варто ж було розпечатувати листи, ризикувати попасти до в’язниці, щоб спродати кілька словників?
— Е, ні! — відповів Вюйє своїм деренчливим голосом. — Це певні чотири-п’ять тисяч франків щороку. Я не мрію про неможливе, як деякі особи.
Вона не звернула уваги на цей натяк. Про розпечатування листів не було більше розмови. Вони дійшли згоди: Вюйє зобов’язався не поширювати ніяких чуток і не лізти наперед, а Ругони за це повернуть йому клієнтуру колежу. На прощання Фелісіта порадила йому не компрометувати себе. А втім, листи треба затримати й розіслати не раніш, як позавтра.
— Який шахрай! — пробурмотіла вона вже на вулиці, не думаючи про те, що сама тільки що заборонила доставляти пошту.
Фелісіта поверталась додому повільним кроком, замислившись. Вона пішла навіть манівцями і поминула проспект Совер, щоб як слід усе обміркувати дорогою додому. Під деревами бульвару вона зустріла пана де Карнавана; він користувався ніччю, щоб поникати містом, не компрометуючи себе. Пласанське духовенство, що уникало відкритих виступів, після звістки про переворот додержувалося цілковитого нейтралітету. Вважаючи, що Імперія перемогла, духовенство вичікувало слушної нагоди, щоб знову розпочати свої одвічні інтриги, правда, в новому керункові. Маркіз, що тепер зробився зайвим, некорисним агентом, хотів тільки дізнатися, чим скінчиться ввесь цей заколот і яким чином Ругони дограють свою ролю до краю.
— Це ти, крихітко? — сказав він, упізнавши Фелісіту. — А я хотів завітати до тебе, щоб погомоніти з тобою. Як твої справи? Заплуталися?
— Анітрохи, все йде гаразд, — відповіла вона заклопотано.
— Тим краще, ти мені розповіси про все, чи не так? Ох, признаюся тобі, вчора вночі на терасі я страшенно налякав твого чоловіка та його колег. Аби ти тільки бачила, які вони стояли жалюгідні, коли я показував їм банди повстанців під кожним деревом на рівнині… Ти сердишся?
— Навпаки, я вдячна вам, — жваво сказала Фелісіта, — ви добре вчинили, що налякали їх до смерті. Мій чоловік надто хитрує. Приходьте коли-небудь уранці, коли я буду сама.
Вона попрощалась і пішла далі прискореним кроком; здавалося, зустріч з маркізом змусила її на щось зважитися. Вся її маленька фігурка виказувала невблаганну волю. Нарешті вона помститься П’єрові за його потайливість, триматиме його під пантофлею, раз і назавжди стане повновладною господинею в домівці. Вона придумала цілу інсценізацію, хитру комедію і вже загодя тішилася з усією витонченістю ображеної жінки.
Коли вона вернулась, П’єр спав тяжким сном. На одну мить жінка наблизила до ліжка свічку, трохи не з жалем подивилася на його брезкле обличчя, що по ньому хвилинами пробігала мишка; потім вона сіла біля узголів’я ліжка, скинула очіпок, розкуйовдила волосся й, удаючи глибоку розпуку, почала голосно ридати.
— Ти? Що з тобою? Чому ти плачеш? — спитав, раптом прокинувшись, П’єр.
Вона, не відповідаючи, плакала гірко й далі.
— Та відповідай же нарешті, — знову сказав чоловік, наляканий її мовчазним розпачем. — Куди ти ходила? Ти бачила повстанців, чи що?
Вона захитала головою, потім приглушеним голосом пробурмотіла:
— Я була в садибі пана Валькераса; хотіла спитати поради в пана де Карнавана. Ох, мій бідний друже! Все пішло марно.
П’єр, пополотнівши, сів на ліжку. Його бичача шия, що виглядала з розстебнутої сорочки, його сите тіло все натужилося від жаху. І він сидів так, мов китайський бовван, — зібганий, блідий і засмучений, на неприбраному ліжку.
— Маркіз гадає, що принц Луї піймав облизня, — провадила Фелісіта. — Ми пропали, в нас ніколи не буде жодного су.
Тут П’єр, як це іноді буває, з полохунами, обурився. В усьому винен маркіз, винна його жінка, винна вся рідня. Хіба ж він колись думав про політику? Це ж бо Карнаван та Фелісіта намовили його на цю безглузду авантуру.
— Я вмиваю руки! — скрикнув він. — Це ви обоє наробили таку силу дурниць! Чи не розумніше було б тихенько жити на наші скромні прибутки? Ти, ти все хотіла панувати. Бачиш, до чого це нас привело?
П'єр утратив тяму, він уже геть забув, що в жадібності не поступався дружині. В цю хвилину він хотів вилити свій гнів, обвинувачуючи інших у своїй поразці.
— До того ж хіба можна мати успіх з такими дітьми? Ежен мовчить у найрішучіший мент. Арістід кидає в нас брудом і навіть цей невинний дурень, Паскаль, і той нас компрометує, взявшись до філантропії серед бунтарів. І подумати тільки, ми стали злиднями, щоб дати їм освіту!
У своєму розпачі він уживав таких слів, що їх раніше ніхто від нього не чув. Фелісіта, бачачи, що він зводить дух, м’яко зауважила:
— Ти забув про Макара.
— А так, — підхопив він з гнівом. — Це ще один! Сама згадка про нього виводить мене з себе. Але це не все ще. Знаєш, того вечора я застав у матері малого Сільвера. В нього всі руки були в крові; він вибив око жандареві. Я тобі не казав цього раніш, щоб не лякати. Ні, ти уяви собі — мій небіж перед судом присяжних! Ну й сімеєчка! А Макар так мені дозолив, що я вчора ладен був розчерепити йому голову прикладом рушниці. Так, у мене виникло таке бажання…
Фелісіта дала йому вибалакатися. Вона приймала чоловікові докори з янгольським терпінням, схиливши голову, як винна, і нишком посміхаючись. Своєю смиренністю вона тільки під’юджувала П’єра й доводила його до сказу. Коли в бідолахи не стало вже голосу, вона почала тяжко зітхати, вдавано каятися; потім сумно заголосила: