Скоро до мого слуху долинуло ледь чутне шарудіння в кущах. Припавши обличчям мало не до землі, я просвистів кілька нот з "Пісні Алана". У відповідь почув такий же обережний посвист, і за хвилину ми наткнулися в темряві один на одного.
— Це ви, Деві? — прошепотів Алан.
— Авжеж, я.
— Господи, як мені хотілося побачити вас! — мовив Алан приглушеним голосом. — Яким довгим видався час. Вдень я переховувався в копиці сіна, зарившись так, що й кінчиків пальців своїх не бачив, а потім цілі години чекав на вас, а ви все не приходили! Їй-богу, ви прийшли саме вчасно, бо завтра вранці я відпливаю. Завтра? Що я кажу? Не завтра, а сьогодні.
— Так, Алане, звичайно, сьогодні, — ствердив я. — Зараз уже за дванадцяту. Відпливаєте ви сьогодні, і попереду у вас довгий шлях.
— А перед тим ми вдосталь наговоримось, — зауважив мій старший товариш.
— Мені треба багато дечого розповісти вам, — сказав я і виклав йому стисло все, що сталося за цей час. Слухаючи уважно, Алан часом перепитував мене, часом щиро сміявся, і, мушу визнати, його сміх (тоді, коли в темряві ми не могли бачити один одного) знаходив відгук у моєму серці, як сміх щирого друга.
— Так, Деві, ви цікавий хлопець, — промовив Алан, вислухавши мою розповідь до кінця, — справжній дивак, і скажу щиро, що я не хотів-би зустрічатися з такими, як ви. Що ж до вашої розповіді, то мушу сказати, що Престонгрейндж — віг, як і ви, тому я менше згадуватиму про нього, але він, здається, міг би бути вашим щирим другом, коли б ви довірилися йому. А от Сімон Фрейзер та Джеймс Мор — справжні тварюки, називаю їх ім'ям, на яке вони заслуговують. Сам диявол був батьком Фрейзерів, це всі знають, а щодо племені Грегорів, то я не міг зносити їхньої присутності, відтоді як навчився ходити. Пам'ятаю, я розквасив одному з них носа, коли ще сам не міг як слід стояти на ногах — довелося сісти йому на голову. Батько мій — пухом йому земля! — пишався цим, і, визнаю, мав підстави. Я ніколи не заперечуватиму, що Робін — майстер гри на флейті, — додав він, — а щодо Джеймса Мора, то краще нехай його дідько схопить!
— Хотілося б обговорити з вами таку деталь, — шепотів я. — Як, на вашу думку, Чарлз Стюарт має рацію чи помиляється? Вони переслідують мене одного чи нас обох?
— А яка ваша думка, людини з досвідом? — спитав він мене.
— Я не можу вирішити.
— Я теж, — відповів Алан. — Ви вірите, що дівчина дотримає свого слова?
— Вірю, — випалив я.
— Ну, ручатися не можна, — почав він. — А втім, це справа минулого. Нейл давно вже приєднався до інших.
— Як ви гадаєте, скільки їх? — поцікавився я.
— Хто його знає… — почав Алан. — Якщо вони полюють тільки на вас, то пошлють двох-трьох моторних, заповзятливих головорізів; якщо ж не забули й про мене, то вишлють, мабуть, не менше дюжини.
Я не витримав і засміявся.
— Ви ж на власні очі бачили, як я розігнав колись стільки ж, а може, й більше! — запалився Алан.
— Зараз це не має значення, — сказав я, — бо з ними покінчено.
— Це ваша думка, — сказав він, — а от мене ніскілечки не здивувало б, коли б вони зараз стерегли цей ліс. Не забувайте, Давіде, що вони горяни. Серед них є і Фрейзери, і Грегори, а я ніколи не буду заперечувати, що й ті, й другі, особливо Грегори, розумні й досвідчені люди. Чоловік мало чому навчиться, якщо не прожене череду, ну хоча б миль десять, коли за ним женуться розбійники. А от я знаю, що це таке, бо більшу частину своєї проникливості набув саме так. Це краще, ніж війна. Хоч і війна непогане діло, щоправда досить-таки нудне. Грегори розуміють, що до чого, у них велика практика.
— Не заперечую. Це головний недолік у моєму вихованні, — поступився я.
— Мене завжди дивує, що люди, які вчилися у коледжах, отакі неуки і не хочуть цього визнати. Я, наприклад, не знаю ні грецької, ні єврейської мов, але не приховую цього. Отут між нами істотна різниця, чоловіче. А що ви! Лежите в лісі на череві і твердите, що позбулися всіх Фрейзерів та Макгрегорів. А коли вас запитати, чому ви так думаєте? "Тому, що я їх не бачив", — відповісте ви. Ваша макітра ніяк не второпає, що бути невидимими — їхня сила, їхня живучість.
— Тоді приготуймося до найгіршого, — промовив я. — Що ж нам робити?
— Це саме думаю і я, — почулося у відповідь. — Ми могли б розпрощатися. Однак мені це не дуже подобається, краще цього не робити і ось чому: зараз зовсім темно, і ми зможемо вислизнути від них, якщо підемо разом, ітимемо в одному напрямку, коли ж окремо, то риск наткнутися на кого-небудь з цих джентльменів неодмінно зросте. Крім того, врахуйте, що коли вони нанюхають наш слід, то може бути бій. Отоді-то, Деві, я хотів би мати вас поруч, та й ви, гадаю, не були б проти цього. Я пропоную якнайскоріше вибратися з лісу і поспішити до Джіллана, де має бути мій корабель. Це нагадає нам колишні дні, Деві. Потім подумаємо, що робити далі. Мені нелегко лишати вас тут одного.
— Хай буде так, як ви кажете! — вигукнув я. — Підемо туди, де ви останнім часом переховувались.
— Навіщо? — здивувався Алан. — Хазяї, щоправда, поставились до мене добре, але, гадаю, не дуже хотіли б бачити мене знову, бо за теперішніх обставин я не можу бути там бажаним гостем. Ось чому я так прагну вашого товариства, містер Давід Бальфор із Шооза, пишайтеся цим! Відтоді, як ми розпрощалися в Корсторфайні, я майже не чув людського голосу тут, у лісі, коли не брати до уваги двох зустрічей з Чарлзом Стюартом.
По цьому Алан підвівся, і ми потихеньку рушили на схід.
Розділ дванадцятий
МИ З АЛАНОМ ЗНОВУ В ДОРОЗІ
Було десь близько другої години ночі; місяць на той час уже сховався, з заходу потягнув досить сильний вітерець, женучи по небу важкі, пошматовані хмари; ми поринули в таку темряву, якої тільки й ждуть втікачі або розбійники. Ледве помітна стежка привела нас у Браучтон, потім ми пройшли через Пікарді, повз знайоме мені місце, де височіла шибениця з двома повішеними. Трохи далі ми помітили вогник у горішньому вікні будинку в Лохенді; звірившись на нього, ми добре-таки поблукали, потолочили чиєсь поле, не один раз спотикались і падали, схоплювались на ноги і брели далі, поки нарешті не опинилися на звивистій, болотистій рівнині, яку називали Фіггат-Вінз. Тут, під кущем дроку, ми продрімали до ранку.