Катріона

Страница 35 из 78

Роберт Луис Стивенсон

— Виходить, Ловат добрий віг і ревний пресвітеріанець? — зауважив я.

— Його я не знаю, — відповів Енді. — Не маю з ним ніяких справ.

— Значить, ви підтримуєте зв'язок з Престонгрейнджем…

— Цього я вам не казав, — захищався він.

— А тут і казати нічого. Я сам знаю, — напосідав я.

— В одному ви можете бути певні, Шооз, — сказав Енді. — Як би ви не старалися, з вами ніяких справ я не маю… і не хочу мати.

— Гаразд, Енді. Бачу, що треба поговорити з вами відверто, — не поступався я і виклав йому все, що вважав за необхідне.

Він вислухав мене серйозно, а коли я скінчив, здавалося, над чимось замислився.

— Шооз, — заговорив він нарешті, — буду також відвертим. Ваша розповідь надто вже дивна й не заслуговує на довір'я, якщо розглядати її у вашому тлумаченні. Що ж до вас, то ви здаєтеся мені досить порядним юнаком. Однак я старіший за вас і розсудливіший, а тому, мабуть, трохи більше розуміюсь у цій справі. Я виклав вам усе ясно й відверто. Ви не постраждаєте від того, що я вас тут затримаю, а, навпаки, тільки виграєте. Країна теж не постраждає, коли повісять одного якогось там горянина. Коли ж я відпущу вас, то кому-кому, а мені це зашкодить у першу чергу. Отож, як порядний віг, як чесний товариш і, звісно, не ворог самому собі, я вважаю, що для всіх буде найкраще, коли ви залишитеся тут з Енді та бакланами.

— Енді! — благально звернувся я до нього, кладучи руку йому на коліно. — Цей горянин не винен!

— Шкода, дуже шкода, — мовив він. — Але ж ви самі бачите, що в цьому світі не все виходить так, як нам хотілося б.

Розділ п'ятнадцятий

РОЗПОВІДЬ ЧОРНОГО ЕНДІ ПРО ТОДА ЛАПРАЙКА

Поки що я мало сказав про горян, які перебували з нами на острові. Вони всі троє були прихильниками Джеймса Мора, і це ще більше затягало зашморг на шиї їхнього ватажка. З англійської мови кожен знав не більше двох-трьох слів, але Нейлу чомусь здавалося, що він по-справжньому володіє цією мовою, щоб підтримувати загальну розмову. Проте коли він зважувався на це, слухачі лишались цілком протилежної думки. Хлопці виявилися простими, смирними людьми, значно витриманішими, ніж можна було сподіватися, судячи з їхнього вигляду. Майже з самого початку нашого перебування на острові вони були ніби слугами Енді та моїми.

Тут, на цьому відрізаному од світу клаптику землі, серед руїн колишньої тюрми і нестихаючого шуму моря та крику морських птахів хлопці-горяни, як мені здалося, відчували якийсь забобонний страх. Коли не було роботи, вони або вкладалися спати (це, здавалось, ніколи їм не набридало), або ж Нейл розважав їх розповідями про різні страхіття. Якщо цей розпорядок чомусь порушувався — приміром, двоє спало, а третій не міг цього зробити, — тоді я бачив, як, напружившись, наче тятива лука, цей третій прислухався до найменшого шурхоту, сторожко озирався на всі боки, нервував, здригався, обличчя його блідло, а руки стискалися в кулаки. Я не мав нагоди довідатись, звідки береться той дивний страх, але тривога й занепокоєння горян передавалися й мені. Не можу підшукати відповідних слів, щоб визначити цей стан, проте від Енді я частенько чув по-шотландському:

— Так, Басе — жахливе місце.

Таким воно завжди мені й уявляється. Моторошно жахливим уночі, жахливим вдень. Тут ніколи не замовкав жахаючий крик птахів, гуркіт моря та гучна луна в скелях. Таким був Басе у звичайну погоду, а коли хвилі були особливо крутими і били з страшною силою об скелі, то шум їх громом котився далеко навкруги, відлунюючи барабанним боєм невидимого війська — в такі хвилини ставало водночас і страшно й весело. Проте і в спокійну погоду Басе міг нагнати страху на людину, і не лише на горянина, я сам у цьому не раз переконувався. Надто вже багато загадкових, глухих звуків линуло десь знизу і, підіймаючись, гуло під склепінням диких скель.

Ніколи не забуду почутої на острові розповіді і тієї сцени, в якій мені довелося брати участь і яка відіграла велику роль для моєї втечі. Сталося так, що я, замислившись біля вогнища, почав насвистувати пісню Алана. Раптом на моє плече лягла чиясь рука, і голос Нейла звелів замовкнути, бо то була "нехороша пісня".

— Нехороша? — спитав я. — Чому?

— Тому, що це пісня привида, у якого від тулуба відтято голову[2].

— Тут не може бути привидів, Нейл. Вони б не тратили сили на те, щоб лякати на острові бакланів.

— О-о! — протяг Енді. — Ви так говорите! Можу запевнити, що тут колись водилося дещо гірше, ніж привиди.

— Що саме, Енді? — не втерпів я.

— Чаклуни, — відповів він. — У всякому разі, один чаклун був. Це дивна історія. Якщо хочете, розповім, — додав Енді.

Ми, звичайно, всі захотіли послухати історію, і навіть той з горян, що найгірше знав англійську мову, підсів ближче до товаришів.

РОЗПОВІДЬ ПРО ТОДА ЛАПРАЙКА

— Мій батько, Том Дейл, — мир праху його! — замолоду був диким, нестримним юнаком, як-то кажуть, без розуму і без виховання. Він полюбляв молоденьких дівчаток, чарочку і ніколи не минав бійки. Я так і не чув, щоб він був здатний на якесь путнє, чесне діло. Дійшло до того, що він згодився піти в солдати і служив у гарнізоні цього форту — тоді-то вперше й ступила нога Дейлів на Басе. Служба, ніде правди діти, була паскудною! Начальник сам варив ель, і, здавалося, найгіршого й вигадати не можна. Продукти для гарнізону мали привозити з берега, але справа ця велась недбало, і часто-густо солдати жили тим, що ловили рибу і стріляли гусей. На завершення всього це відбувалося в страшні часи, коли холодні камери були забиті святими й мучениками.

І хоч Том Дейл тягав за плечима рушницю і був звичайним солдатом, що полюбляв (як я вже відзначив) дівчаток та чарочку, душу він мав праведнішу, ніж того вимагало його становище.

Він знав дещо про ту славу, яку здобула собі церква, і часом дуже гнівався, бачачи, як обманюють божих святих. У такі хвилини він просто згоряв від сорому, вважаючи, що в якійсь мірі сам допомагає чинити чорну справу. Іноді вночі в хуртовину, стоячи на варті і відчуваючи навколо себе непроникну пустку, він раптом чув, як хтось із в'язнів затягував псалом, інші підхоплювали його, і священні звуки линули з кожної камери (вірніше, підземної темниці) аж до неба. Душу Тома тоді гнітило почуття сорому, гріхи виростали в його ж власних очах до розмірів самого Басса, а то й більше: однак головним гріхом він вважав те, що змушений власними руками допомагати вішати і нищити служителів церкви христової. Та він намагався боротися з таким почуттям. Надходив день, прокидалися товариші, і всі його добрі поривання згасали.