— Дуже просто, сер, — мовив я. — Я прошу вас написати лорду, що я юнак з досить порядної сім'ї і з добрим достатком; усе це, як мені здається, щира правда.
— Ренкейлор ручається за це, — сказав містер Бальфор, — а я високо ціную його думку.
— До цього можете додати (якщо повірите мені на слово), що я добрий син церкви, вірний королю Георгу і вихований у належному дусі.
— Ні те, ні друге не зашкодить вам, — зауважив містер Бальфор.
— Далі можете написати, що я з'явився до лорда у дуже важливій справі, пов'язаній з служінням його величності і правосуддю, — підказав я.
— Я не знаю, в чому справа, а тому не можу судити про її значення. Отже, слова "дуже важлива" випускаються. Решту можна висловити приблизно так, як ви пропонуєте.
— Крім того, сер, — сказав я, мимоволі потираючи собі підборіддя великим пальцем, — крім того, мені б дуже хотілося, щоб ви вставили туди слівце на мій захист.
— Захист? — спитав він. — На ваш захист? Ці слова трохи бентежать мене. Якщо справа така небезпечна, то, признаюсь, я не дуже схильний втручатися в неї з зав'язаними очима.
— Мені здається, я міг би двома словами пояснити, в чому справа, — запропонував я.
— Так, мабуть, було б краще, — погодився він.
— Це — аппінське вбивство.
— Боже! Боже! — вигукнув містер Бальфор, схопившись руками за голову.
Я вже подумав, що назавжди втратив протеже.
— Дозвольте пояснити… — почав я.
— Ні, красненько дякую, я більше не хочу про це чути. Відмовляюся слухати… Заради нашого роду й містера Ренкейлора, а може, трохи і заради вас самого я зроблю все можливе, щоб допомогти вам, але про факти більше ні слова. Крім того, вважаю за свій обов'язок застерегти вас. Це дуже небезпечна справа, містер Давід, а ви ще такий молодий. Тож будьте обережні і добре все обміркуйте.
— Повірте, я вже не раз обмірковував, містер Бальфор. Звертаю ще раз вашу увагу на лист Ренкейлора, де, сподіваюсь, він схвалює моє рішення.
— Так, так, — кинув містер Бальфор, а потім додав: — Гаразд, я зроблю все, що зможу.
По цьому він узяв ручку й папір, посидів деякий час, розмірковуючи, і почав писати, зважуючи кожне слово. Потім раптом спитав:
— Так, кажете, Ренкейлор схвалює ваші наміри?
— Спочатку сперечався, а потім сам побажав мені успіху, — мовив я.
— Це добре, — зауважив містер Бальфор, дописуючи листа. Скінчивши, він перечитав його і знову звернувся до мене:
— Ось вам, містер Давід, рекомендаційний лист. Я поставлю на ньому печатку, але віддам вам незаклеєним, як того вимагає форма. Однак, враховуючи ту обставину, що я дію, так би мовити, наосліп, спочатку прочитаю вам листа, щоб ви могли самі судити, чи все написано так, як вам потрібно.
"Пілріг, 26 серпня, 1751
Мілорде!
Наважуюсь просити Вашої ласки звернути свою увагу на мого родича, кузена Давіда Бальфора з Шооза, есквайра, молодого джентльмена незаплямованого походження і з достатком. Крім того, він вихований у релігійному дусі, а його політичні переконання не залишають бажати нічого кращого. Містер Бальфор не розповів мені про свою справу, проте я зрозумів, що він хоче поговорити з Вами відносно служіння його величності й правосуддю, а в цьому, як відомо, Ваша пильність не має собі рівних. На закінчення додам, що наміри молодого джентльмена схвалені кількома його друзями, які від початку й до кінця стежитимуть за ходом цієї справи".
— Далі йде підпис, — сказав містер Бальфор, — де я висловлюю йому свою пошану. Ви, напевно, звернули увагу, що я пишу "кілька ваших друзів"? Думаю, що це не перебільшення і ви зможете підтвердити правдивість цих слів?
— Певна річ, сер; про мій намір знає не одна людина, і всі схвалили його. Що ж до вашого листа, за який я дуже вдячний, то в ньому є все, на що я тільки міг сподіватись.
— Це все, що я можу зробити, — сказав містер Бальфор, — і, знаючи, у яку справу ви збираєтесь втрутитись, мені лишається тільки молитися, щоб це вам допомогло.
Розділ четвертий
ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР ПРЕСТОНГРЕЙНДЖ
Мій родич затримав мене на обід, як він сказав, "для честі дому", і потім мені довелося поспішати, щоб вчасно повернутися в Едінбург. Я не міг думати ні про що інше, крім того, щоб швидше почати й закінчити останню справу і таким чином повністю віддати себе до рук правосуддя. Для людини у моєму становищі сама перспектива покласти край нерішучості й спокусі була надзвичайно принадною. Тим більше я розчарувався, коли, прийшовши до Престонгрейнджа, почув, що він кудись поїхав. Вірю, що в ту хвилину його й справді не було дома, але потім він, напевне, повернувся і весело коротав час у сусідній кімнаті в товаристві друзів. Про мене, мабуть, забули. Я вже давно пішов би геть, коли б не сильне бажання збути з рук цю справу і лягти спати з спокійною совістю. Спочатку я читав, бо у маленькому кабінеті, де мене залишили чекати, була сила-силенна книжок, але скоро довелося відмовитись і від цієї розваги: небо раптом затягло хмарами, надворі посутеніло, а єдине малесеньке віконечко ледь-ледь цідило світло. Решту часу я просто нудився без діла. Товариство мені заміняли чоловічі голоси, приємні звуки клавікордів і жіночий спів, що долинали з сусідньої кімнати.
Не можу визначити години, але було вже темно, коли відчинилися двері кабінету, і я при світлі, що падало крізь них, побачив на порозі високого чоловіка. Я зразу ж підвівся.
— Тут хтось є? — здивувався він. — Хто такий?
— Я прийшов з листом від лерда Пілріга до генерального прокурора, — озвався я.
— Давно ви тут? — спитав чоловік.
— Важко сказати, скільки годин, — відповів я.
— Вперше чую, — промовив він, пирснувши сміхом. — Слуги, очевидно, забули про вас. Але ви, нарешті, дочекались, бо я і є Престонгрейндж.
По цьому він зник у другій кімнаті, подавши знак, щоб я йшов слідом за ним, засвітив там свічку й сів за письмовий стіл. Кімната була велика, продовгувата і вздовж стін вся вставлена книжками. Навіть при тьмяному світлі свічки виразно виділялася ставна постать і мужнє обличчя прокурора. На його щоках грав рум'янець, очі були вологі й блищали. Я помітив, що він злегка похитувався, поки не сів. Очевидно, прокурор у той день добре повечеряв, хоч володів своїми думками і словами.