Браття всі сестру названу
Покохали. Якось рано
У світлицю до зорі
Увійшли богатирі.
Старший каже їй: "Дівице,
Знаєш, всім ти нам сестриця.
Всіх нас семеро братів,
Молодців-богатирів.
Ми тебе кохаєм дуже,
Як один. Собі ти мужа
Поміж нами обери,
Нас як-небудь помири,
А для інших будь сестрою.
Що ж хитаєш головою?
Чи відмовить хочеш нам?
Чи не по купцеві крам?"
"Ой ви, хлопці молоденькі,
Братики мої рідненькі! –
Каже так царівна їм, —
Як неправду я повім,
Божий гнів спаде на мене!
Що чинить? Я ж наречена!
Всі до серця ви мені,
Всі розумні та ставні,
Кожен кожному з вас рівний,
Та є суджений в царівни!
Наречений любий цей –
Королевич Єлисей".
Браття трохи помовчали,
Головами похитали.
Старший каже: "В добрий час!
Ти ж не гнівайся на нас,
Словом більш не похоплюся
Я про те". — "Я не гнівлюся, —
Тихо мовила вона. —
А відмова — не вина".
Женихи їй уклонились,
Потихеньку віддалились,
Знов у згоді, як раніш,
Стали жити ще дружніш.
А тим часом зла цариця
На царівну все гнівиться,
Все добріша не стає,
А на дзеркальце своє
Довго сердилась і дулась,
Та нарешті схаменулась,
Розшукала й перед ним
Давнім звичаєм своїм
Красуватись знову стала
Й посміхаючись казала:
"Здрастуй, дзеркальце! Скажи
Та мій сумнів розв'яжи:
Чи не я за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша?"
А воно їй каже так:
"Ти прекрасна, знає всяк,
Тільки є, жива й здорова,
Серед темної діброви,
У хоромах захисних
Та, що краща від усіх!"
І цариця налетіла
На Чорнявку: "Як ти сміла
Обдурить мене? і в чім?"
Та призналася в усім.
АА розгнівана цариця
Їй рогаткою грозиться
І кладе: або не жить,
Або падчерку згубить.
Раз царівна молодая
Милих братиків чекає
І пряде біля вікна.
Раптом глянула вона:
Пес загавкав, як шалений,
То черниченька злиденна
У подвір'ї під вікном
Відганяє пса кийком.
"Підожди, бабусю рідна! –
Їй з вікна кричить царівна, —
Пригрожу сама я псу
І чогось тобі знесу!"
Їй відказує черниця:
"Ой, дитинонько-дівице!
Клятий пес мене злякав,
Мало лаття не порвав,
Подивись, як він лютує!
Вийди в двір!" Царівна чує,
Хліб з комори узяла,
Та липі з ґаночку зійшла –
Пес до неї — гавка, злиться,
Не пускає до черниці.
А стара підійде лиш –
Він злоститься ще страшніш
На черницю. "Просто дивно! –
Посміхнулася царівна, —
Що це так його гнівить?
На ж, лови!" — і хліб летить.
Хліб жебрачка упіймала.
"Дуже дякую, — сказала, —
Бог тебе благослови!
От за це тобі, лови!"
І на ґанок соковите,
Наливне та духовите
Гарне яблучко летить.
Пес як скочить, заскавчить...
Та царівна просто в руки
Упіймала. "Від докуки
Яблучко собі вживай!
Бог з тобою, прощавай!"
Так черниця проказала,
Уклонилась і пропала.
До царівни тут мерщій
Пес біжить і в очі їй
З жалем дивиться і виє,
Ніби пеське серце ниє,
Ніби хоче їй сказать:
"Кинь!" Вона його вмовлять,
Пестить ніжною рукою:
"Що, соколику, з тобою?
Ляж!" В кімнату увійшла,
Знову пряжу узяла;
Під віконцем прясти стала,
Ждать братів, а поглядала
Все на яблучко на те,
А воно мов золоте,
Спілим соком вщерть налите,
І рум'яне, й духовите,
Медом сповнене ясним,
Видно зернятка у нім.
Почекать вона хотіла
До обіду, не стерпіла,
В руки яблучко взяла
І до губок піднесла,
Потихесеньку куснула
І шматочок проковтнула...
Раптом, що це? Світе мій!
Ніби сперло груди їй,
Білі руки уронила,
Спіле яблучко впустила,
Блимнув погляд з-під повік,
І на лавку під божник
Тут вона відразу впала
І недвижна, тиха стала...
Тої самої пори
Молодці-богатирі
Поверталися юрбою
З молодецького розбою.
Пес в діброві їх виттям
Зустрічає: "Горе нам! –
Браття мовили. — Печалі
Не минути!" їдуть далі,
Прискакали, входять... "Ах!"
Пес за ними по п'ятах,
Вмить до яблучка... Озлився,
Проковтнув його, звалився
І відразу здох... Воно,
Бач, отруєне було.
До царівни неживої,
Похилившись головою,
Браття з жалем підійшли,
Її з лавки підняли,
Одягли у пишні шати
І хотіли вже ховати —
Передумали. Вона,
Як ві сні — така ясна,
Тихомирне так лежала,
Що ледь-ледь не промовляла.
Ждали три дні. Але ні! –
Спить вона у мертвім сні...
І з плачем, в великім жалю,
В домовину із кришталю
Тіло мертвої сестри
Тут кладуть богатирі.
Понесли в порожню гору
І труну в північну пору
До шести міцних стовпів,
До чавунних ланцюгів
Обережно пригвинтили
І навкруг загородили.
Старший брат віддав поклін.
"Люба сестро! — мовив він, —
Спочивай спокійно в гробі!
Згасла, жертва чорній злобі,
На землі твоя краса;
Дух твій приймуть небеса.
Ми усі тебе любили,
Ждав тебе жених твій милий,
Та вінець дістався твій
Тільки смерті навісній".
Того ж дня лиха цариця,
Дожидаючись черниці,
Нишком дзеркальце взяла
І питання задала:
"Чи не я за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша?"
А воно їй каже так:
"Ти, царице, знає всяк,
На землі за всіх миліша,
І рум'яніша й біліша".
У далекому краю
Нареченую свою
Королевич скрізь шукає.
Все немає та немає!
І кого він не спита,
Всюди відповідь не та:
Той сміється просто в очі,
Той відкаже неохоче;
І до сонця під кінець
Вдався добрий молодець:
"Ясне сонечко! Ти ходиш
Цілий рік у небі. Зводиш
Зиму з літом щоразу,
Всіх нас бачиш унизу.
Не відмов мені в привіті!
Чи не стріло десь на світі,
У якому-будь краю,
Нареченую мою?"
Ясне сонце відказало:
"Ні, царівни не стрічало
Я ніколи. Та постій,
Може, місяць, родич мій,
Десь її на світі стрітив
Або слід її примітив".