І вмить усі покидали ложки і з галасом кинулися до нього. І Женя-Жменя, і Толя-Бараболя, і Марушка-Реготушка, і Іван-Сумніван, і Юля-Танцюля, і Вітасик-Тарантасик… Одне слово, усі-всі дитиндівці, крім Чуха, Мині і Романа-Отамана.
Вони весело галасували і стрибали навколо нього.
— Ти звідки?
— Як ти сюди втрапив?
— А що це в тебе за спис?
І враз Галочка, перекрикуючи всіх, вигукнула:
— Та він же рятувати нас прийшов!..
Всі вмить замовкли, перезираючись.
— Правда? — подивилася Галочка Грайликові прямо у вічі.
— Правда… — кивнув Грайлик.
— А нащо нас рятувати? — раптом вигукнув Женя-Жменя.
— Хіба нас треба рятувати? — підхопила Юля-Танцюля.
— Ну, він же не знав… — сказала Галочка.
— А що, хіба… — Грайлик розгублено обвів поглядом усіх.
— Ой! Нам тут так добре! — вигукнула Юля-Танцюля.
— Так цікаво! — сказав Іван-Сумніван.
І те, що це сказав Іван-Сумніван, який завжди марудив і тільки казав: "Так не буває", — найбільше вразило Грайлика.
— Та ви що?! А зловредний чаклун Нетреба?
— Та чого ж він зловредний? Він же отакий дід! — Женя-Жменя підняв догори великий палець.
— Що?! — вражено закліпав очима Грайлик.
— Правда-правда! — вигукнула Галочка
— Ми тут робимо все, що хочемо, — захоплено підхопив Вітасик-Тарантасик.
— Ніхто нам не допомагає, але й не забороняє щось робити самим теж ніхто, — сказав Іван-Сумніван.
— Не забороняє? Дід Нетреба?! — вражено перепитав Грайлик.
— Він тільки чари забороняє, чудеса всякі. Хоче, щоб ми власними руками, власними зусиллями всього добивалися. Бо той, хто звертається до чар, вже не може без них обійтися, втрачає силу, вміння, і сам не може нічого зробити. А ми… От подивись, що ми набудували, — сказала Галочка. — Ходімо!
І повели вони Грайлика за кущі на галявину, де стояли якісь чудернацькі намети, а в пагорбах були печери, а на деревах площадки. Струмок був запруджений гаткою, і утворився ставок, на якому плавали саморобні кораблики, вирізані з соснової кори.
— А вартовий Макар Телятник? — згадав раптом Грайлик. — Він же вас нікуди не пускає. Недарма ж написано: "Колонія Макаронія".
— Та ти що! — вигукнув Женя-Жменя. — Ми з Макаром дружимо, живемо — не тужимо.
— Він нас, навпаки, охороняє, щоб на нас ніхто лихий не напав, — сказав Іван-Сумніван.
— А "Колонія Макаронія" — то ми самі написали, — сказала Галочка. — Це Іван-Сумніван придумав. І ми називаємо себе колоністи-макароністи. Макар нам і їсти готує. Та як смачно! Бо ми ще самі не дуже вміємо. Але вчимося, і сьогодні я першу вечерю варитиму.
— А де ж ваш дід Нетреба? — озирнувся Грайлик.
— Кудись подався. Сказав, що буде нам сюрприз, — мовила Галочка.
І тут здаля почувся голос Макара Телятника:
— Прибули! Прибули!
Всі кинулися до золотої брами.
РОЗДІЛ X
Сюрприз
Біля золотої брами стояв дід Нетреба, а поряд з ним скуйовджені, у синцях та подряпинах, у подертому одязі, жалюгідні й нещасні Чух, Миня і Роман-Отаман.
— Ледве відбив. Ще трохи — і не встиг би, — похитав головою дід Нетреба.
Що ж виявилося?
А виявилося, що на королівські палаци Чуха і Мині напали шкуродери-мародери. То були страшні казкові створіння — з вовчими головами, волохатими мавпячими тулубами і свинячими хвостами. А замість рук — пазуристі лапи шулік.
Коли у розкішному королівському палаці живе самотній зажерливий господар, хтось та кине на нього хиже око. Та ще коли навколо шастають шкуродери-мародери.
І на військо Романа-Отамана напало те ж саме плем’я шкуродерів-мародерів. Оскільки воно було казкове, ніякі танки, вертольоти, ніяка людська зброя нічого з ними зробити не могли.
— Ну, слава Богу, що все позаду, — сказала Галочка. — Так добре, що ми знову всі вкупі, всі разом. Ходімте швиденько обідати. А то все прохолоне.
Грайлик глянув на діда Нетребу і раптом побачив, які в нього гарні, усміхнено-добрі очі.
І подумав: "Виходить, не обов’язково той, хто тобі каже: "Не треба!" — твій ворог. А той, хто для тебе все — будь ласка! — робить тобі добро".
І тут несподівано з неба почулося:
— І все-таки я чародій! Будь ласка!
Спалахнуло, загуркотіло… І в тому гуркоті почувся регіт чаклуна Жартуна-Реготуна:
— Га-га-га-га-га!..
І вмить зникли і дід Нетреба, і Макар Телятник, і Колонія Макаронія, і вся Куматенега…
РОЗДІЛ XI
Не треба!
Вони сиділи на сходах біля горища.
А у горищних дверях стояв усміхнений кругловидий дядечко.
— Ну, так що для вас ще зробити?
Першим отямився Грайлик.
— Не треба! — відчайдушно вигукнув він.
— Не треба! Не треба! Не треба! — закричали всі.
І тут на сходах з’явилася двірничка.
— А що тут робиться, йолі-палі? — грізно вигукнула вона і посунула до дядечка. — Ви хто такий? Чого дітей мені лякаєте?! От я зараз міліцію викличу!
Кругловидий дядечко враз перестав усміхатися, позадкував-позадкував і несподівано зник, наче й не було.
А всі дитиндівці сипонули сходами вниз на вулицю, де сяяло сонце, галасливо щебетали пташки і весело стрибали по калюжах сонячні зайчики.
Але ніякий чародій не мав до цього аніякісінького відношення.
Просто надворі перехмарилося, і визирнуло сонце.