Алта вислуховує мене, широко розкривши очі. Потім вона розповідає мені, як вони поневірялися, як батько давно вже хотів їхати до Америки, а мати не хотіла. І не так мати, як рідня. Родичі казали, що в Америці треба тяжко працювати, а мати її до цього не звикла. У її матері була ротонда. Цю ротонду справив їй батько ще за добрих часів, коли в них було багато грошей. І от, коли їм стало сутужно і кредитори почали їм надокучати, вирішили спродати все та їхати до Америки. Коли настала черга ротонди, мати заявила, що вона все спродасть, тільки не ротонду!
— Навіщо тобі здалася ротонда? — запитує у неї батько.— В Америці не потрібні ротонди!
А мати відповідає:
— Як то нащо мені здалася ротонда? Стільки років просила бога, добивалась ротонди, насилу стяглася на ротонду, то щоб тепер я продала ротонду?
День і ніч тільки й чути було у нас: ротонда, ротонда! Вся рідня (з материної сторони) зібралася. Сперечалися, лаялися. Дійшло вже до того, щоб розлучитися, тобто щоб батько дав розлуку матері. Усе через ту ротонду. Хто переміг? Звичайно, мати. Ротонду не продали! Взяли з собою ротонду, запакувавши її в окремий пакунок. А поки прибули до кордону, вже не було ротонди...
Так розповідає мені Алта, а далі я не хочу слухати. Мені тільки цікаво було знати, чи збереглась ротонда? Почувши, що ротонди вже немає, я задоволений. Я взяв Алту і пішов з нею на прогулянку. Показую їй місто Антверпен. Вона досить байдужа, каже, що бачила більші міста. Що ви скажете на цю аристократку? Я веду її до заїздів, де живуть емігранти, знайомлю її з моїми товаришами. Алта лишається байдужою до всього, поводиться гордовито. Вона завжди така...
Далі ми йдемо всі разом — наша і їхня галайстра — до "Езри". Там ми зустрічаємо нашу сусідку Песю з її галай-строю. Бачимо і Голдочку там. Голдочка хоче познайомитися ближче з Алтою. Алта тримається на відстані від неї. Голдочка відводить мене набік і запитує, чому ця дівчинка така пихата, чому їй не личить розмовляти з Голдочкою?
Я розповідаю, що мені торік на весіллі мого брата її ладили в наречені. Голдочка стає червона, як буряк, одвертається вбік і тре очі...
4
Що ви скажете про лихо, яке нас спіткало? Ми були з мамою у лікаря,— перевіряли її очі. Він оглянув мамині очі і не сказав ані слова. Він тільки написав записочку і вклав її в конверт. Понесли цей конверт до "Езри" і нікого там не застали, крім фрейлейн Зайчик, отої, що записує всіх емігрантів у книгу. Вона зустріла мене сміхом, завжди вона сміється, коли бачить мене. Щоразу передає мені привіт від Голдочки і сміється. Розпечатала конверт, глянула в записочку і, припинивши сміх, заламує руки.
— Що чувати? — допитується в неї мама. А вона каже:
— Що чувати, моя люба? Погано. Лікар пише, що ви не зможете їхати до Америки...
Моя братова Бруха, як ви добре знаєте, має звичку непритомніти, вона відразу ж знепритомніла. Мій брат Еля стоїть без краплини крові в обличчі. Мама скам'яніла, навіть плакати не може... Фрейлейн Зайчик кинулась по воду, привела до пам'яті Бруху, заспокоїла Елю, почала розважати маму, щоб не журилася, і наказала прийти наступного дня.
Ідучи додому, мій брат Еля вичитував мамі за те, що вона весь час плаче, і нагадав їй, скільки разів він її благав, щоб не плакала!.. Мама хоче йому відповісти, але їй забракло слів... Вона дивиться вгору і благає бога:
— Господи милосердний, зроби таку ласку мені і моїм дітям,— забери мене до себе!..
Наш товариш Пиня доводить, що в усьому винний отой брехун — фельдшер Бобер. Цілий день і цілу ніч гризуть вони один одного аж до самого ранку. Другого дня ми знову пішли до "Езри". Дає нам пораду "Езра", щоб ми спробували поїхати на Лондон. Може, Лондон пропустить маму з її заплаканими очима до Америки. Або коли не до Америки, то хоч до Канади... Де Канада, ми не знаємо. Кажуть, що це ще далі за Америку... Мій брат Еля і наш товариш Пиня тим часом мають про що посперечатися. Еля запитує у нього:
— Пиньо! Скажи-но, де це ота Канада? Ти колись був великим знавцем з географії...
Пиня каже йому, що Канада в Канаді, тобто не в Канаді, а в Америці. Тобто він хоче сказати, що Канада — це те саме, що Америка, але все-таки не Америка. Запитує у нього Еля:
— Як це може бути?
— Ну,— відповідає йому Пиня,— ти ж сам бачиш!..
Тим часом треба піти до пароплава проводжати добрих друзів, нашу сусідку Песю, її чоловіка палітурника Мойше і всю галайстру. Лишенько, що діється побіля пароплава! Чоловіки, жінки, діти, клунки, подушки, лантухи з перинами. Цей бігає. Той галасує. Цей плаче. Той вмивається потом. Цей їсть. Той лається. Раптом чути голос якоїсь дикої тварини: "Гу-гу-гу-гуП!" То гуде на пароплаві, щоб ми уже розходились. Починається біганина, поцілунки, сльози — театр, та й годі! Усі прощаються. Ми теж прощаємось. Усі цілуються, ми теж цілуємось. Ми цілуємося з усією галайстрою. Мама цілується з нашою сусідкою Песею. Песя розважає її, каже, щоб не журилася, просить не брати всього близько до серця: вони, бог дасть, незабаром побачаться в Америці... Мама, махнувши рукою, ковтає сльози... Останнім часом вона плаче набагато менше, ніж раніше. Вона прийняла якісь краплі, щоб не плакати.
Усі вже на пароплаві. Ми стоїмо на пристані. О, як ми їм заздримо. О, як я заздрю Вашті. Колись він мені заздрив, тепер — я йому!.. А Вашті стоїть в подертому кашкетику на пароплаві і показує мені язика. Це він дражниться: ага, мовляв, він їде, а я ні. Мені дуже прикро, але я стримуюсь і показую йому дулю: "Ось тобі!" Це має означати: "Брешеш! Все одно я буду в Америці!"
О! Не журіться — я теж незабаром буду в Америці.
XX.ГАЛАЙСТРА РОЗЛАЗИТЬСЯ 1
З кожним днем, з кожною годиною галайстра емігрантів все меншає, і Антверпен обертається на пустку. У суботу від'їжджають пароплавом сила-силенна емігрантів, і всі до Америки. Разом з ними їде і мій товариш Мотл
Великий, отой що навчив мене "ставити губернатора", черевомовлення та інших штук.
Не знаю, що поганого побачив у ньому мій брат Еля, але він не злюбив його. Я гадаю, що це йде від Брухи. Моя братова Бруха має звичку підслуховувати, коли говорять, і придивлятися, коли сміються. її діло, чого ми сміємося. Може, ми сміємося з нашого Пині, який тягає з кишені пряники та цукерки і жує? Чи, може, з того, як фельдшер Бобер вихваляється перед натовпом емігрантів і так бреше, що можна кишки порвати від реготу.