Шолом-Алейхем. т. 4
17
чав мене навчати кадиш. Хоче, щоб я його одразу запам'ятав. Він повторює зі мною ще раз, з початку до кінця, і наказує мені, щоб я тепер читав сам. Я читаю, але не виходить.
До "збудеться" ще так-сяк, але коли доходить до цього слова, я спотикаюсь. Еля дає мені ліктем у бік і каже, що я думками, певно, десь надворі (неначе прочитав мої думки) або десь коло телятка (неначе був при цьому)... Він не лінується і повторює зі мною ще раз. Я насилу дійшов до середини, а далі — ні кроку! Еля бере мене за вухо і каже, що коли б тато воскрес і побачив, якого він має сина...
— Мені б не довелося читати кадиш...
Так кажу я своєму братові Елі і дістаю від нього лункого ляпаса лівою рукою в праву щоку. Почувши це, мама гримає на нього і забороняє мене бити, бо я сирота.
— Господь з тобою! Що ти робиш? Кого ти б'єш? Ти забув, мабуть, що дитина — сирота?!
Сплю я тепер з мамою на татовому ліжку — єдина мебля в хаті. Ковдру вона мало не всю віддає мені.
— Укрийся,— каже вона мені,— і спи, моя дорога сирітко! їсти нема чого...
Я вкриваюсь, але не засинаю. Повторюю собі кадиш напам'ять. До хедеру * я не йду, не вчусь, не молюсь, не співаю в синагозі. Вільний від усього.
Мені добре — я сирота!
2
Поздоровте мене! Я вже знаю ввесь кадиш напам'ять. У синагозі стаю на лавку, відтарабанюю кадиш, аж лящить! Голос я теж маю — успадкував від мого тата,— справжнє сопрано. Всі хлопчики збираються навколо мене і заздрять мені. Жінки плачуть. Заможні хазяїни дарують мені по копійці. Синок Йосі-багатія, косоокий Генах (він страшенний заздрісник), коли справа доходить до кадиша, показує мені язика — він просто вмирає, так хочеться йому, щоб я засміявся. Йому на зло, я не сміюсь. Якось помітив це синагогальний служка Арон, взяв його за вухо і вивів за двері. Так йому й треба. Через те що я читаю кадиш уранці і ввечері, я вже більше не йду до кантора Герш-Бера і не няньчуся з його донькою Добцею.
Я вільний. Цілий день бавлюся на річці — або ловлю рибу, або купаюсь. Ловити рибу я навчився самотужки. Коли хочете, я можу вас теж навчити. Скидаєш сорочку, зав'язуєш вузлом рукав і йдеш поволі по шию в воді. Треба йти довго-довго. Коли почуваєш, що сорочка важка, це ознака, що вона повна. Виходиш тоді мерщій, витрушуєш усю траву з багном і добре придивляєшся. У траві частенько лежать, заплутавшись, маленькі жабенята — киньте їх назад у воду, шкода їх — це живі істоти. У багні можете часом знайти п'явку. А це — гроші, за десяток п'явок можете дістати три шеляги, півтори копійки. Це гроші... Риби не шукайте. Колись була і риба,— тепер нема. Я не ганяюсь за рибою. Я радий, коли є хоча б п'явки. Не завжди є й п'явки. Цього літа не було жодної! Звідки довідався мій брат Еля, що я ловлю рибу,— не знаю. Він мені мало не відірвав вухо за рибальство. Щастя, що це побачила наша сусідка, гладка Песя. Рідна мати не може так заступатися за свою дитину.
— Отак б'ють сироту?..
Мій брат Еля засоромився і відпустив моє вухо. Всі заступаються за мене. Мені добре — я сирота.
З
Наша сусідка, гладка Песя, закохалася в мене. Вона, як кліщ, причепилася до моєї мами, щоб я поки що був у неї, тобто у Песі.
— Що вас обходить? — доводила вона.— У мене йдуть до столу дванадцятеро, буде він тринадцятий.
Маму вона насилу переконала. Але тут втрутився мій брат Еля.
— Хто наглядатиме, щоб він ходив у синагогу читати кадиш?
— Я наглядатиму, щоб він ходив читати кадиш. Ну, згода? Більше нічого не маєте проти?
Песя не багачка. її чоловік Мойше — палітурник. Він зажив слави найкращого ремісника. А цього ще не досить. Треба ще, крім слави, мати і щастя. Так Песя каже моїй мамі. Моя мама притакує їй. Вона каже, що до нещастя теж треба мати щастя. На доказ вона наводить приклад зі мною. Ось я сирота, а всі хочуть до себе взяти. Є такі, що хочуть взяти мене назавжди, але не діждуть того її
2*
19
вороги, щоб вона віддала мене назавжди! Так каже мама і плаче. Вона питається поради в мого брата Елі.
— Як ти гадаєш? Може, справді нехай побуде поки що у Песі?
Мій брат Еля вже дорослий. А то в нього не питалися б поради. Він гладить рукою чисте обличчя, немовби в нього вже є борода, і говорить, як дорослий:
— Що ж, аби тільки не бешкетував. Порозумілися на тому, що я поки що буду у нашої
сусідки Песі, але з умовою, щоб не бешкетував. Все у них зветься бешкетом! Причепиш кішці до хвоста папірця, щоб вона крутилася дзигою,— бешкет. Стукотиш дрючком по штахетах попівського подвір'я, щоб усі собаки позбігалися,— бешкет. Витягнеш у водовоза Лейби чопа з бочки, щоб витекла майже вся вода,— бешкет.
— Твоє щастя, що ти сирота! — каже мені водовоз Лейба.— А то я б тобі руки і ноги поламав! Можеш мені повірити на слово!
Я йому вірю на слово. Знаю, що тепер він мене не зачепить, бо я сирота. Мені добре — я сирота.
4
Наша сусідка Песя, хай мені вибачає, добре збрехала. Дванадцятеро, сказала вона, ідуть у неї до столу. За моїм підрахунком я чотирнадцятий. Вона, певно, забула сліпого дядька Боруха. А може, вона його не вставила в список їдців тому, що він уже дуже старий, не має зубів і не може жувати. Не буду з вами сперечатися. Жувати він не може. Зате ковтає він, як гуска, і хапає. Всі вони хапають. Хапають неймовірно. Я теж хапаю. За це вони мене б'ють. Ногами під столом б'ють мене. Більш за всіх б'ється Вашті. Вашті — справжній катюга. Його ім'я Герш, але тому, що в нього гуля на лобі, йому дали прізвисько Багаті *. Всі вони мають прізвиська: Колода, Кіт, Чорногуз, Лемішка, Петелеле, Дай ще, Намаж маслом...
Будьте певні, кожне прізвисько має свою підставу. Пиню звуть Колода тому, що він товстенький та кругленький, мов колода. Велвл — чорнявий, тому його прозвали Кіт, Хаїм — лемішка, тюхтій, от його й звуть Лемішка. У Мендла гострий ніс, тому він Чорногуз. Файтла прозвали Петелеле за те, що не вміє говорити. Берл — страшенний ненажера: коли йому дають скибку хліба із смальцем, він каже: "Дай ще". Зурехові дали погане прізвисько "Намаж маслом" через негарну ваду, в якій він не винен. Винна, можливо, мати, що в дитинстві рідко коли йому мила голову. А може, вона теж не винна! Не буду з вами сперечатися. А зчиняти бійку напевно ні! Одним словом, це хата, де кожний має прізвисько. Чого вам більше — кішка, без'язика тварина, що напевне нічим перед богом не завинила, зветься у них "старостиха Фей-га-Лея". Знаєте чому? Тому, що вона товста, а Фейга-Лея, жінка старости Нахмена, теж товста. Скільки, думаєте, вони дістали ляпасів, щоб більше не прозивали кішку людським ім'ям? Як горохом об стінку! Коли вони вже дали прізвисько — пропало!