Через відкриті двері з лісу ввірвався різкий вітер, і вона затремтіла від холоду й сказала:
— Чому ти не зачиниш двері? У будинку вітер, і мені холодно.
— Хіба в будинку, де є черстве серце, немає холодного вітру? — запитав він.
Жінка нічого йому не відповіла, але підійшла ближче до вогню.
Через деякий час вона повернулася й подивилася на нього, її очі були наповнені слізьми. Тоді він швидко зайшов, передав дитину їй на руки, вона поцілувала її й поклала в маленьке ліжечко до їхньої найменшої дитини. На другий день Дроворуб узяв незвичайний золотий плащ, поклав його до великої скрині разом із бурштиновим ланцюжком, який дружина зняла з шиї дитини.
Отож Хлопчик-Зірка виховувався разом із дітьми Дроворуба, їв із ними й грався. Щороку він ставав усе гарнішим. Односельці дивувалися, бо всі вони були смагляві й темноволосі, а він був білим і витонченим, як слонова кістка, а його кучері були подібні на пелюстки золотого нарциса. Його губи були, як червона квітка, а очі, як фіалки біля річечки з чистою водою, а його тіло було таким, як білосніжний нарцис у полі, де ще не ступала нога косаря.
Проте його краса обернулася злом для нього, бо він ріс гордим, жорстоким і егоїстичним. Дітей Дроворуба та дітей односельців він зневажав через їхнє низьке походження, говорив, що сам має благородне походження, адже прилетів із зірки. Хлопчик-Зірка став господарем над ними, називав їх своїми слугами. Ніякого жалю не було в нього до бідних, сліпих, покалічених і нужденних. Він кидав у них каміння, гнав їх із вулиць, наказував їм просити хліба десь в іншому місці, так що ніхто більше, крім злочинців, не приходив двічі в те село просити милостиню. Насправді Хлопчик-Зірка був ніби зачарований своєю красою й знущався над тими, хто був слабкий і хворий. Він любив лише себе. Улітку, коли не було вітру, лежав біля колодязя в саду священика, дивився на відображення власного обличчя у воді й сміявся від задоволення, милуючись собою.
Дроворуб та його дружина часто сварили його, нарікаючи:
— Ми не ставилися до тебе так, як ти ставишся до тих, кого покинули та в кого немає нікого, хто б допомагав їм. Чому ти такий жорстокий до всіх, хто потребує співчуття?
Часто його запрошував до себе старий священик і намагався навчити любові до всього живого, говорячи:
— Кожна комаха рідна тобі, не шкодь їй. Дикі птахи мають свободу. Не лови їх задля власного задоволення. Бог створив сліпими черв’яка й крота, і кожен із них має своє призначення. Хто ти такий, щоб нести біль у світ Божий? Навіть худоба в полі прославляє Його.
Але Хлопчик-Зірка не звертав уваги на його слова, а лише насуплювався і підсміювався, потім повертався до своїх товаришів і знову командував ними. Вони ж корилися йому, бо він був врод-
ливіїм, хорошим бігуном, міг танцювати, грати на дудці и складати гарні молоди. І де б не з являвся Хлопчик-Зірка, вони йшли за ним, і що б не наказував їм робити — усе виконували. І коли він гострою тростинкою виколов очі кротові, товариші сміялися, і коли кидав камінням у прокаженого1 — теж сміялися. У всьому він направляв їх, і в них також затверділи ссрця, як і в нього.
Одного дня через село проходила бідна жінка-жебрачка. Її одяг був подертий, ноги були поранені камінням на дорозі, бо її спіткала велика біда.
Стомившись, вона сіла перепочити під каштаном.
Але коли Хлопчик-Зірка побачив її, він сказав товаришам:
— Дивіться! Під тим гарним зеленим деревом сидить брудна жебрачка. Ходімо, виженемо її звідси, бо вона потворна і хвора.
Хлопчик-Зірка пішов і кидав у неї каміння, знущався з неї, їй було страшно, але вона не зводила з нього очей. І коли Дроворуб, який колов дрова і був дуже втомлений, побачив, що робив Хлопчик-Зірка, він підбіг і насварив його:
— Ти, дійсно, безсердечний і не знаєш жалю. Яке зло зробила тобі ця бідна жінка, що ти так до неї ставишся?
Хлопчик-Зірка, почервонівши від гніву, тупнув ногою і сказав:
— Хто ти такий, аби питати мене, що я роблю? Я не твій син, щоб слухатися тебе!
— Твоя правда, — відповів Дроворуб, — але я пожалів тебе, коли знайшов у лісі.
Коли жінка почула ці слова, вона голосно заплакала й зомліла. Тоді Дроворуб поніс її у свій дім, його дружина оточила її турботою, і коли, урешті-решт, жінка отямилася, вони поставили перед нею їжу й воду й просили її почувати себе як удома.
Але вона не їла й не пила, а спитала Дроворуба:
— Чи правда, що ти знайшов дитину в лісі? Це було десять років тому?
І Дроворуб відповів:
— Так, я знайшов його в лісі, це було десять років тому.
— А що ти знайшов біля нього? — вигукнула вона. — Чи був у нього на шиї бурштиновий ланцюжок? Чи був він загорнутий у золотий плащ, гаптований зірками?
1 Прокажений — хворий на проказу, що спотворює обличчя людини.
— Твоя правда, — відповів Дроворуб, — усе було так, як ти кажеш. — І він витяг плащ і бурштиновий ланцюжок зі скрині й показав їх жінці.
Коли та їх побачила, то заплакала від радості й сказала:
— Він — мій маленький син, якого я загубила в лісі. Я молю вас: швидко покличте сина, я шукала його по всьому світу.
Тож Дроворуб і його дружина вийшли на вулицю, покликали Хлопчика-Зірку й сказали йому:
— Іди до будинку. Там твоя матір, яка чекає тебе.
Тоді він побіг у дім, його переповнювала цікавість і велика радість. Але коли він побачив, хто там на нього чекав, він лише зневажливо розсміявся й сказав:
— Що, де моя мати? Я тут нікого не бачу, крім цієї нікчемної жебрачки.
А жінка відповіла йому:
— Я твоя мати.
Ти божевільна, якщо таке кажеш, — сердито вигукнув Хлопчик-Зірка. — Я не твій син, бо ти жебрачка, потворна й одягнена в лахміття. Тому вимітайся звідси, щоб я більше не бачив твого брудного обличчя.
— Ні, але ж ти, насправді, мій маленький син, якого я народила в лісі, — плакала вона, і впала на коліна, і простягнула до нього руки. — Грабіжники вкрали тебе в мене й залишили помирати, — шепотіла вона. — Але я впізнала тебе, коли лише побачила, і твої речі я також впізнала: золотий плащ і бурштиновий ланцюжок. Тому я прошу тебе піти зі мною, бо я блукала по всьому світу, шукаючи тебе. Ходімо зі мною, сину, адже мені потрібна твоя любов.