Потім ми їхали газиком обіч якихось кам'янистих пагорбів, де по схилу серед трав, випинаючись, зблискували величезні граніти, і батько мого товариша пояснював, що це місця заповідні, звуться вони Кам'яні Могили, і що звідси, власне, вже бере початок Донецький кряж. У світлі фар виникала раз у раз трава якась незвично висока, може, що цілинна чи тому, що це була трава нічна.
— Рослин тут безліч видів,— казав Артеменко-старший.— Ніде, мабуть, на землі не зосталось такого багатства флори...
Вже при зорях показував мені сад, який вони колись разом із сином закладали. Просто зі степу в'їхали ми в алею плодових дерев, їм, здавалось, не буде краю. Все нові й нові виникали квартали кальвілів, симирен-ків, джонатанів, гіллясті дерева гнулись під вагою плодів. Зайшла між нами мова про Левка Платоновича Симиренка, батька українського садівництва, з працями якого Артеменко-молодший, виявляється, не розлучався, коли вчився в технікумі садівництва. Симиренкова "Помологія", за словами батька, можливо, й визначила тоді Іванів життєвий вибір.
— Та якби ж не війна...— чую тихе, мовлене крізь стриманий біль.
Зупиняємось посеред саду, де колодязь із журавлем, як на подвір'ї у Пірошки в Камендіні. Вода глибоко, і зірки поблискують у ній. Все ніби заслухалось у цей світ нічний, безшелесний.
Дерева стоять тихі, в задумі, небеснрій зоряний плацдарм проглядає до нас крізь верховіття. В сутіні неподалік жебонить садовий аричок, булькає голосом дитинним, голосом життя.
1985