В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.
— Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.
— Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?
— А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.
— А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху... Та потривай! І я не така темна, як тобі здається!
Ці останні слова вона знов вимовила з злістю, і вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.
— Ой ти, боже мій! — крикнув Воздвиженський і схопився з місця. — До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося? — спитав він у Марти, згорнувшії руки й дивлячись їй в вічі.
Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.
— Скажи ти мені, на милость божу, що з тобою сталось? — спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
— Йди спати! — одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.
— Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
— Те сталося, що й було! Йди та передніше винеси гроші на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов і промовив з великою досадою:
— Ти камінь, а не жінка!
Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав... Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.
"Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його... Може, він своїм "Патериком" та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів".
Воздвиженський пішов до флігеля крадькома — жаліться на свою жінку.
Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.
До півночі Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.
Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.
— Як сьогодні погано надворі... — сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.
— Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сів і знов терся та м'явся... Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.
— Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.
— То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа…
Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.
— Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! — сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
— Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім'ї.
— Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.
Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.
— Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелів: "Жена да убоїться свого мужа", — так глаголе святе письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.
— Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?
— Ми люди простіші, а Воздвиженський людина — не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
— Тату! не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього... не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
— Оце вигадала не знати що! Хіба ж він таки підіймає на тебе руку...
— О! якби ще підняв на мене руку, то я б йому руку покусала, і добре-таки покусала б!
— Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобі правду. Але будь же тихіша; знай, коли змовчать, коли й обізваться, а коли й стерпіть, — вмовляв Сухобрус свою дочку.
— Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, — сказала Марта, осміхнувшись. — Він, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нічого мені не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать мені до рук гроші. Він од мене таїться, а я од його не таюсь.
— Який тепер світ настав! І все то слідкують, висліджують!.. кмітять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловік! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цілий вік. Ой господи! Що то далі буде на цім грішнім світі!
— Добре, що ви так одразу зійшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова ані на ступінь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.
Голос її піднімався все вгору та вгору. Останні слова Марта аж крикнула.
— Та чого ти кричиш! Я ж ні в чому тут не винен!
— Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слід! Де два б'ються, третій не мішається, бо й третьому достанеться.
— Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! — промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так і майнув через подвір'я до своєї хати.
Йдучи з лекції, Воздвиженський забіг до батька в магазин і розпитав за все. Похнюпивши голову, він пішов до господи, де стріла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очі сміялись і на губах перебігав осміх. Вона навіть весело дивилась йому в вічі, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумів, що вона радіє, навіть трохи глузує з його. його брала злість, бо його принцип деспотизму в сім'ї й послуханий жінки Марта потоптала ногами.