Але він також був ще й пацюком винахідливим, тому хутко збагнув, що вилізти можна по скриньках, які безладно громадилися біля самої бочки. Ці дерев'яні ящики були порожні, деякі з них поламані, тож пацюк швидко вибрався по них до самого верху. Бочка була зовсім поруч, і з неї йшов іще більш привабливий, ніж унизу, запах сиру. Ну, так, великий шматок білів ген у темряві, на кінці недовгої дощечки, що лежала над бочкою. Другий її кінець опинився просто під пацюковими лапами. Дощечка була достатньої ширини, аби з неї не впасти, і Хвостатий не дуже поспішно, але й не гаючись подався до сиру.
І тут сталося щось незрозуміле: дощечка раптом перехилилась, і Хвостатий сторч головою полетів у бочку. Дощечка одразу ж повернулась у свій попередній стан, забравши з собою й сир.
Якийсь час Хвостатий перебував у шоці — такого він не очікував. Завжди умів він обминати найхитріші пастки, ніколи не доторкнувся до найбільш апетитних отруєних принад, врятувався й від хімії минулої осені. А тут так по-дурному попався, як нерозумне молоде щуреня. Він уже збагнув, що цю пастку спорудив той-таки Вусатий.
Тремтячи від страху й злості, Хвостатий навіть не спробував вибратися з металевої пастки. Почуття голоду, яке допікало йому кілька днів поспіль, раптом пропало; натомість з'явилося відчуття гніву — він був готовий гризти залізні стіни бочки, якби це було можливо. Він уже розумів, що до ранку звідси не вибратись, а вранці сюди прийде Вусатий і знищить його — найсильнішого, найсміливішого, найрозумнішого пацюка на всьому складі. Зрештою, воно й зрозуміло: у боротьбі за існування в пацючому суспільстві першими гинуть найкращі, найбільш гідні. А всі інші, дурні й полохливі, житимуть далі й насміхатимуться з нього. Та, мабуть, така вже їхня пацюча природа.
Хвостатий ще не відійшов від шоку, як нагорі почувся обережний стукіт пацючих лапок по дощечці, й тут-таки до бочки впав новий пацюк. Кінець дощечки разом із сиром знову задерся догори. Новий пацюк наполохано заметушився на дні бочки. Хвостатий на це ніяк не відреагував, він міркував: що робити? Відчувши присутність Хвостатого, молодий пацюк, дрібно тремтячи, зіщулився навпроти під стінкою бочки. Хвостатий не став йому співчувати, тільки подумав: сам собі винен, не лізь, куди не слід. Він сидів собі нерухомо, поволі виходячи з шоку.
Пацюки падали до бочки майже через однакові проміжки часу — їх усіх приваблював міцний запах смачного сиру. До ранку в бочці їх опинилось аж восьмеро, між ними двоє здорових молодих самців, народжених минулої осені.
Майже в цілковитій темряві Хвостатий нюхом упізнав їх, бо вже не раз із ними бився, і тепер також подумав, що їхня зустріч добром не закінчиться. Досі в підполі вони намагались уникати один одного, але тут такої можливості не існувало. Тож зараз доведеться вирішити, кому з них жити далі.
Мабуть-таки, розумним себе вважав не один лише Хвостатий, але й іще декотрі з тих, що потрапили до пастки. Спершу всі вони сиділи нерухомо, повільно очунюючи від шоку падіння. Потім у темряві пролунав начебто безпричинний пронизливий писк, і почалася бійка. Почуття жаху охопило пацюків, і хтось, не витримавши, перший кинувся на сусіда. Можливо, це був один із двох братів — його поклик і став сигналом до смертельного поєдинку всіх з усіма. Хвостатий знав і пам'ятав іще з часів своєї молодості, що зволікати у таких випадках не належить. Це може коштувати життя. Перемагає найрішучіший і найспритніший. Хвостатий у відповідь так само пронизливо заверещав і накинувся в темряві на сусіда — може, навіть того самого, який слідом за ним упав до бочки. Він досить легко переміг, роздерши суперникові горло. Але тут-таки й сам ледь спромігся вирватися з чиїхось гострих зубів, перекрутився через голову і вп'явся зубами в чийсь теплий і м'який живіт. У тісній бочці утворився пульсуючий клубок із тіл охоплених жахом пацюків, які рвали, гризли, топтали один одного, нападаючи і захищаючись водночас. У бочці запанував сильний запах пацючої крові, в якому зовсім розтав, загубився ще недавно такий жаданий аромат сиру.
Це був жорстокий і тривалий бій не на життя — на смерть, у якому до ранку вціліло двоє: Хвостатий і молодий пацюк, народжений восени. Всі інші, стікаючи кров'ю, вже лежали на дні бочки; деякі втратили й останні ознаки життя. Самець був сильно поранений чиїмись зубами, та почувши вцілілого Хвостатого, спромігся на слабкий бойовий поклик і вищирив зуби. Знесилений у бійці Хвостатий, зробивши спритний короткий випад, без усякого попереднього сигналу схопив зубами за вже скривавлене горло і швидко добив самця.
Кривава бійка закінчилася. Хвостатий залишився в бочці один. Ця самотність гарантувала йому деяку можливість продовження життя — хоча б до ранку. Звісно, цього було мало, але інстинкт підказував пацюкові, що часом навіть із найменших можливостей складається нове життя. Особливо коли маєш волю змагатися за нього до кінця й не надто вже дотримуватись принципів. Хвостатий зі страхом чекав ранку, коли прийде Вусатий і прикінчить його у бочці. Гинути він, як і раніше, не хотів. Щоправда, його самолюбство підігрівалось усвідомленням того, що він усе ж таки переміг усіх інших пацюків у бочці. Що ж стосується людини, то її, як відомо, перемогти неможливо.
І ось він прийшов, той страшний Вусатий. Спершу загриміли його черевики біля конторки, потім засвітилося електричне світло, яке одразу ж розігнало морок у секції. Здається, Вусатий був не один. Хвилину Хвостатий слухав, як вони там розмовляли, потім пролунав чийсь безпричинний сміх — здається, це був молодий вантажник Білявий.
І раптом яскраво спалахнула електрична лампочка під стелею в секції — у бочці стало майже видно. Хвостатий окинув задоволеним поглядом нерухомі тіла своїх жертв і приготувався до зустрічі з Вусатим. Коли той простягне руку, пацюк одразу ввіп'ється в неї і загине, як і належить пацюкові-переможцю, пацюкові-лідеру. Він був пацюком гонористим, тож не хотів ховатися посеред трупів інших пацюків, які купкою лежали на дні бочки, не хотів удавати мертвого. Коли над бочкою з'явилось ненависне обличчя Вусатого, від котрого сильно смерділо сигаретами "Мальборо", блоки яких штабелем лежали під вікном секції, він вишкірив зуби й загрозливо засичав. На гучніший бойовий клич у нього вже не вистачало сили.