Коли ж ніхто його не впізнав і не заарештував навіть за тиждень, пан Пляшкер став почуватися трохи певніше й опустив комір піджака. Проте рішуче відмовився видиратись на будь-яку більш-менш високу споруду, хоч як наполягав на тому Суботик.
Лише ранками, дорогою на роботу, він інколи ще робив слабенькі спроби долати свій страх висоти. Тоді він вилазив на низенький мур довкола садка поблизу контори, проходив, балансуючи, кілька метрів і зіскакував додолу, якщо в голові починало паморочитися.
Саме за таких обставин він одного разу врешті-таки перекинувся кількома словами із жінкою з ліфта.
Він обережненько йшов уздовж муру, силкуючись тримати рівновагу, коли раптом жіночий голос поряд мовив:
— Вправи на рівновагу, пане Пляшкере? Мабуть, приємно так побалансувати? Колись, у дитинстві, я й сама полюбляла так ходити.
Пан Пляшкер звів очі від муру. Поруч, лише трохи нижче, ішла тротуаром і всміхалася жінка, що так йому подобалася!
Від переляку й радісного здивування пан Пляшкер, затинаючись, пробелькотів:
— Ви... ви знаєте моє прізвище? А вона сміючись відповіла:
— Бачите, якщо в когось таке незвичне прізвище, як у вас, то воно хутко стає відомим серед колег у конторі.
— Шкода, що ваше прізвище, мабуть, не дуже незвичне, а то і я знав би його, — сказав пан Пляшкер.
— Якщо воно вас цікавить, то вже ж ви його знатимете, — знову всміхнулася вона, пішла швидше і за хвилину зникла в під'їзді.
А пан Пляшкер усе стояв на мурі, сяяв і казав сам до себе:
— Що за чудовий голос! А ця незрівнянна лукава усмішка! Третього серпня я піднімуся на дах, хоч би навіть довелося поламати руки й ноги!
Сьомий розділ П'ятниця піл повним місяцем
Спочатку пан Пляшкер лічив тижні, які ще відмежовували його від жаданої п'ятниці під повним місяцем. Щонеділі увечері він, перш ніж лягти спати, діставав із шухляди письмового столу червоний олівець та лінійку, підходив до настінного календаря й закреслював тиждень, що минув.
На останньому тижні він лічив дні й щовечора закреслював на календарі минулий день.
Нарешті залишився один день — п'ятниця, і пан Пляшкер подумки лічив години.
Аж ось він уже почав лічити хвилини. Бо ж була одинадцята вечора, до півночі лишилася одна година.
Пан Пляшкер із Суботиком, ще тільки-но завечоріло, прослизнули на горище й зачаїлися там. Якби вони забиралися нагору десь перед настанням півночі, їм загрожувала б значно більша небезпека: в нічній тиші їх легше почула б пані Моркван, застукала на сходах і зажадала пояснень.
Отож вони сиділи на горищі й чекали. Коли дзиґарі на якійсь вежі вдарили тричі — пробили за чверть дванадцяту, пан Пляшкер став на стару скриню, тихесенько відчинив слухове віконце й поліз крізь нього назовні.
Суботик підпихав татка вгору.
— Добре, що ви не такий гладкий, як Морква, — прошепотів він, — бо ще застрягли б!
Тим часом пан Пляшкер на мить завмер напів на даху, а напів у віконці, щосили вчепившись у раму.
— Та вилазьте вже, тату! — прошепотів Суботик. — Ви ж не пускаєте мене!
Пан Пляшкер зібрав докупи всю свою мужність і незграбно, навкарачки відповз на метр угору дахом. Тоді знову завмер, чекаючи, поки до нього дістався Суботик.
— Отак! Тепер іще якихось кілька метрів — і ви досягли мети! — підбадьорливо прошепотів Суботик і поліз вище. Пан Пляшкер, незмигно втупившись у синкові ноги, аби ненароком не глянути вниз, почарапкався за ним. За кілька хвилин, що здалися панові Пляшкеру довшими за всі довгі тижні чекання, обидва "альпіністи" досягли гребеня даху. На щастя, на даху був димар. Пан Пляшкер доплазував туди, охопив димаря обома руками, наче прикипів до нього, і аж тоді, нарешті, вперше зітхнув з деякою полегкістю.
Зате Суботик начебто нітрішечки не боявся висоти, він із цікавістю роздивлявся згори вулицю, невеличкі сосонки в присадку, що сріблясто мерехтіли в місячному світлі далеко внизу, і нарешті вмостився на гребені даху, спустивши одну ногу ліворуч, а другу праворуч.
— Агов, тату, покиньте-но ви той димар і сядьте мерщій на дах верхи! Зараз виб'є північ!
Пан Пляшкер відпустив димаря і спробував обернутися. З цим йому ще пощастило. Та коли він намірився закинути ногу на гребінь даху, то мимохіть глянув униз. Перед його очима почали дедалі швидше пливти кружка припарковані автомобілі, дахи гаражів, верхів'я дерев. Він захитався.
Суботик блискавично збагнув, у якому загрозливому становищі опинився його татко, миттю присунувся до нього і обома руками його притримав.
Пан Пляшкер відновив рівновагу, заспокоївся й задихав рівніше. Він навіть сів-таки на гребінь даху, наче вершник на коня. І саме вчасно, бо якраз тоді почало бити дванадцяту.
— Один, два, три, чотири... — лічив Суботик удари дзиґарів.
— Годі рахувати! Скажи чарівне слово! Скажи нарешті: "Китобус!" — вигукнув пан Пляшкер. Вигукнув занадто гучно, бо страшенно хвилювався. Тієї миті він геть забув, що боїться висоти, заторсав Суботика за плечі й залементував:
— Чого ти не кажеш чарівного слова? Китобус! Ти чуєш? Китобус!
— Що ви робите?! — вигукнув Суботик. — Так не можна!
Він розхвилювався не менше за пана Пляшкера. Дзиґарі на вежі тим часом пробили дванадцятий удар. Північ минула.
— Тепер усе пропало! Ми проґавили цятковий час! — ледве вимовив пан Пляшкер. Він був у розпачі. — Що нам оце робити? Хто знає, коли-то знову настане п'ятниця з повним місяцем? А ти ще й смієшся! Як ти можеш?! Я просто не збагну, чому ти не сказав: "Китобус!"
— Бо ж "Китобус!" сказали ви, татку! — засміявся ще дужче Суботик. — І, як бачу, наше чаклунське закляття подіяло!
— Що це має означати? — запитав пан Пляшкер. — Та годі вже тобі сміятися! Мені зовсім не смішно.
— Я хочу, щоб тут було дзеркальце! — сказав Суботик.
— Дзеркальце? Що за дурна забаганка! — пробурчав пан Пляшкер, навіщось сягнув рукою до кишені — і несподівано дістав звідти маленьке дзеркальце. Він простяг його Суботикові.
— Чогось я навіть не пам'ятаю, коли поклав його до кишені... І навіщо тобі зараз не що інше, тільки дзеркало?
Суботик зареготався.
— На те, щоб ви в нього поглянули й побачили там себе, татку! — Він наставив дзеркальце перед носа панові Пляшкеру.