— А що, чи бачили ви коли-небудь краще снідання? — вдоволено сказав він і облизав пальця.
— Авжеж, бачив! — Пан Пляшкер був далеко не в захваті. — Ти ж не наполягатимеш на тому, що оце в нас справді гарне снідання! Страви зовсім не пасують одна до одної. Крім того, це дуже недобре для здоров'я. Бракувало тільки, щоб ти до всього цього замовив собі ще кілька гамбургерів!
Пан Пляшкер здригнувся на саму думку про таке.
— Кілька гамбургерів? Та це ж чудова ідея! Як я міг про них забути! Бажаю, щоб...
— Стривай! — вигукнув пан Пляшкер.
— Бажаю... — почав знову Суботик.
Пан Пляшкер затулив вуха руками й сказав:
— Не марнуй своїх бажань. Я їх все одно не чую.
— Це просто підлість! — не стерпів Суботик. — Татко шкодує для мене доброго сніданку, доведеться повідомити про це товариству захисту дітей.
— Товариству захисту дітей? — Пан Пляшкер засміявся. — Я гадав, що ти ж не дитина, а Суботик!
Виходить, він таки чув, що казав Суботик! Малий квапливо вигукнув:
— Я хочу, щоб тато Пляшкер роздобув мені кілька гамбургерів!
Він так реготав з цього свого бажання, що мало не подавився шматком пирога.
Пан Пляшкер миттю підхопився й рушив до дверей.
— Власне, це зовсім непогана думка. Вранці гамбургери найкраще нам смакують. На вокзалі їх продають найсоковитіші, — сказав він. — Зараз я туди навідаюсь — чи не знайдеться там кілька смачненьких для нас із тобою? Ти ж не проти, ні? Тоді біжу! І — одна нога там, а друга — тут! Бувай.
— До побачення, татку, — відповів Суботик. — Тільки чи не краще було б вам спершу перевдягтися?
— Перевдягтися? — повторив пан Пляшкер і озирнув себе згори донизу. Він ще й досі був у своїй просторій піжамі в широку смугу. — Мабуть, твоя правда, аякже. Але ж треба поспішати. — Він прислухався до своїх слів і промимрив: — А, власне, чому? Сьогодні ж субота, в мене вихідний. Чого я маю бігти стрімголов?
Хитаючи головою, він перевдягнувся в сорочку та штани, запхнув у кишеню гаманець, вибіг з будинку і прудко подався вперед вулицею, що вела до вокзалу.
Та що далі був він від будинку, то повільніше йшов, урешті почав просто плентатись, аж поки й геть зупинився.
— Яке ж дурне бажання! — забурчав він. — Щоб оце я мало не вдосвіта, не поснідавши, опинився серед міста і прожогом гнався на вокзал по гамбургери! Отаке коять сині цятки! Добре бачиш, що робиш дурницю, а сам робиш!
Він знову рушив і зрештою підійшов до вокзалу. Перед ним на привокзальній площі стояв автобус, із якого саме вийшло багато людей. То були туристи. Автобус прибув із Гамбурга.
— Гамбурґери... гамбурґери... — думаючи про своє, уголос сказав пан Пляшкер.
До нього враз підійшло троє туристів — жінка й двоє чоловіків.
— Ми — Гамбурґери! — сказав один із них. Пан Пляшкер очманіло подивився на нього.
— Ви глузуєте з мене? — сердито озвався він.
— Зовсім ні, — відповів приїжджий. — Просто в нас таке прізвище. Ми родичі. А тепер заспокойтеся і скажіть: ви тутешній? Чи не могли б ви нам підказати, на що тут у вас варто подивитися? Чи є тут які дивинки?
Тієї миті панові Пляшкерові сяйнула одна думка, така пречудова, що він мало не зареготав просто у вічі панам Гамбурґерам.
— О, так! — сказав він. — Я залюбки покажу вам кілька тутешніх дивинок.
...Минуло чимало часу, перш ніж пан Пляшкер вернувся додому. Там він одразу помітив, що Суботик уже дуже нетерпляче на нього чекає.
Увійшовши до кімнати, господар її спочатку просто остовпів біля дверей: Суботик із надутим, як бубон, животом плавав десь так за метр над ліжком, як надувна кулька.
— Швидше зачиняйте двері, татку, тут великий протяг, щоб мене ще не винесло з кімнати! — сказав він. — Ні, стривайте, я знаю щось краще: бажаю знову стояти на підлозі!
Він миттю опинився на підлозі, полегшено зітхнув і мовив:
— Як добре, що ви вже вдома, татку!
— А чому... як... яким чином ти завис у повітрі? — запитав пан Пляшкер.
— Ви так довго десь барилися, я не міг дочекатися і сам поїв усе, що тут плавало, — соромливо мовив Суботик. — А що я ж був забажав, щоб усі наїдки знялися в повітря... то й сам...
— ...то й сам з усіма наїдками в животику зринув у повітря, — доказав замість нього пан Пляшкер. І вибухнув реготом.
— Вам смішно, а в мене вітер віє в шлунку, — поскаржився Суботик. Він гучно відригнув. — Чи ви хоч з гамбургерами, чи, може, без?
— Вони в коридорі. Сказати, нехай заходять?
— Заходять? Самотужки? Хіба вони це вміють? — спантеличено запитав Суботик. — Я ж не просив гамбургерів із ногами.
— Та й потреби в цьому не було. Ці Гамбургери мають ноги зроду, — сказав пан Пляшкер, ледве стримуючи сміх. Потім обернувся до дверей і мовив: — Проходьте, будь ласка, сюди. Ось перед вами дивовижне створіння, що я про нього вам розповідав.
До кімнати зайшли два чоловіки й жінка.
— Ай справді! Він не перебільшував! Цупка руда щетина й хоботець із пятачком на кінці — немов свинячий писок. Чи ти коли бачила щось подібне? — сказав один з чоловіків.
— Ні-і, не бачила ніколи, — відповіла жінка. — Між іншим, добридень! — побажала вона Суботикові.
— Хто це? — витріщився той на несподіваних гостей. — А де ж ваші гамбургери? — сказав він до пана Пляшкера.
— Та оце ж ми і є, Гамбургери! — повідомив другий чоловік, той, що досі стояв мовчки, усе розглядаючи Суботика.
— Гамбургери? Це ви — шиєтеся в гамбургери, мої улюблені 6у...
— Не "шиємося", а це ми і є, — відповів той-таки чоловік. — Ми Гамбургери з Гамбурга, і я, й Ерна, й Генріх! Ми всі там народилися, й ми там не єдині Гамбургери. Так-бо, Ерно?
— Так, достеменно так! — потвердила Ерна. — Але мушу признатися, чогось отакого, як цей малий, я ніколи ще...
— Бажаю, щоб ці трійко опинилися там, звідки взялися! — сердито сказав Суботик.
І жінка, не доказавши речення, зникла з кімнати, а з нею разом і обидва чоловіки. Пан Пляшкер засміявся.
— Ото здивуються панове Гамбургери, опинившись так зненацька у своєму туристичному автобусі! — мовив він. — А забажав, щоб вони з'явилися тут, не хто інший, як ти.
Пан Пляшкер мав чудовий настрій: адже йому пощастило подолати цяткове бажання й перехитрити Суботика.
— А зараз знаєш, що ми зробимо? Підемо на кухню й поснідаємо. Так, як я люблю — з хлібом і з медом, — запропонував він.