— ...і зосталися лише на його животі! — закінчив загадувати бажання Суботик.
— Оце добре! — Пан Пляшкер підняв поли своєї піжамної куртки і почав майже вдоволено розглядати сині цятки в себе на животі. — А чи будуть вони так само помічні, як були на обличчі?
— А це ми зараз перевіримо, — сказав Суботик. — Я хочу, щоб тато Пляшкер був умитий і вбраний! Бачите, вони діють як слід. Тепер ви зможете трішки довше снідати зі мною і не так поспішати.
Після сніданку на кухні пан Пляшкер попрощався.
— Бувай, Суботику! їжа твоя в холодильнику, як завжди. Бувай, до вечора! — сказав він і рушив до дверей.
Та Суботик його затримав.
— Чи не могли б ми якось інакше владнати справу з їжею? — спитав він. — Мені не можна посидіти в кухні за їжею навіть якихось нещасних три чи чотири години: щоразу прибігає Аннемарі й каже: "А тепер доволі!"
— Аннемарі? — повторив пан Пляшкер. — То це вже й ти почав звати пані Моркван на ім'я?
— Я почав? Ні, це вона перша почала! Але я не про те. Я лише бажаю гарного, великого і, найголовніше, власного холодильника в нашу кімнату!
— Ой! — зойкнув пан Пляшкер і потер рукою живота. — Тяжкеньке ж твоє бажаннячко, щоб не сказати більше!
Та Суботик уже помчав до кімнати пана Пляшкера — втішатися новим холодильником, що стояв, не дуже доречно, біля письмового столу.
— Чудово-пречудово! — сказав Суботик, відчинив дверцята холодильника — і раптом почав нарікати:
— От пришелепуваті ці бажання! Та нічого, нічого, зараз я забажаю точніше: хочу такого холодильника, щоб був повний не вугілля, а щонай-смачніших наїдків! О, це воно! До побачення, татку!
Суботик провів пана Пляшкера до надвірних дверей будинку. Він уже знову співав:
Ну, бувайте!
Поспішайте!
Як я цього не люблю!
Я ж без татка, самотою
зостаюся із нудьгою,
із нудьгою, що з собою
й холодильником ділю!
— Проти нудьги є чудовий засіб, — нагадав пан Пляшкер. — Сині цяточки!
— І справді, татку! Вам деколи набігають прегарні ідеї! Я хочу, щоб сьогодні мені не було нудно!
— Ось бачиш, — сказав пан Пляшкер і потер живота. — А тепер таки справді — бувай! Мушу поквапитись. У мене на сьогоднішній ранок великі сподівання!
— Великі сподівання? А які ж?
— Нехай це буде моєю таємницею! — сказав пан Пляшкер і швидко вийшов з будинку. Якби він розкрив ту свою таємницю Суботикові, той, безперечно, знову ревнував би. Річ у тому, що пан Пляшкер твердо вирішив зібрати докупи всю свою відвагу і врешті, врешті, врешті-решт заговорити-таки з жінкою з ліфта.
Однак уже після першої сотні кроків він відчув, що його відвага тане. Пан Пляшкер зупинився.
— І чому я ніяк на це не зважуся? — сказав він сам до себе. — Кінець кінцем, наважився ж я видертись на дах, та ще й опівночі! І я знайду в собі сміливість сказати "Доброго ранку!" жінці в ліфті! Адже насмілився я стрибнути у воду з триметрової висоти! Хіба це не мужній вчинок? — Він кивнув головою, сам із собою погоджуючись. — Сьогодні я до неї озвуся!
Окрилений, попростував пан Пляшкер далі.
— Треба тільки обміркувати, що я їй скажу, якщо зустріну її біля ліфта. Може, сказати кілька
слів про чудову погоду? Чи краще буде спитати, як вона провела вихідні?..
Тим часом він підійшов до будівлі, де містилася контора, сам не помітивши того, — такий був заглиблений у свої думки.
Якась жінка пройшла поперед нього у вхідні двері й притримала їх, щоб заходив він.
— Доброго ранку, пане Пляшкере, — сказала вона. — Чудова сьогодні погода, еге ж? Та ще й після таких гарних вихідних... Тому особливо тяжко братися до роботи. Як вам здається?
Панові Пляшкеру від радісного страху майже завмерло серце. То була вона! І ось він розмовляв із нею. Не вигадана, а справжня, зовсім нормальна
розмова! Та ні, розмовляла, власне, тільки вона. Треба ж відповісти їй! Але що? Він прокашлявся й мовив:
— Доброго ранку!
Але це ще не була справжня розмова, щиро кажучи.
— Власне, останнім часом я ходжу на роботу з превеликою охотою. Навіть з радістю.
— Справді? — спитала вона. — Ви так любите працювати?
— Не те щоб пра... — сказав пан Пляшкер.
— Однак ви ходите в контору з радістю?
— Так. Бо тут я зустрічаю вас. — Нарешті це вимовилося, і пан Пляшкер почервонів.
— Справді? — знову спитала вона. — Це приємно чути.
Прибув ліфт. Двері відчинилися автоматично. Пан Пляшкер і жінка зайшли всередину, і ліфт повіз їх нагору.
Жінка глянула на пана Пляшкера й сказала:
— З вигляду ви не схожі на класного спортсмена.
— На спортсмена? Я? Що ви маєте на увазі?
— Я вчора була з подругою в басейні, — пояснила вона. — Ми зайшли, як ви саме стрибнули у воду з триметрової висоти, і я сказала подрузі: "Я його знаю, він працює в сусідньому відділі". Я на такий стрибок ніколи не наважилась би. Це треба вміти!
— А, ви про це, — скромно сказав пан Пляшкер. — Та воно ж не варте згадки...
— Яз подругою ходжу в басейн найчастіше в неділю. Ви також?
— Я? Та нема в мене ніякої подруги! Вона засміялася.
— Я мала на увазі: чи й ви любите ходити в басейн у неділю?
— Кілька останніх років я ходжу в басейн лише в неділю, — повідомив пан Пляшкер.
— О, нам виходити, — мовила жінка, вказавши на відчинені двері ліфта. — Він уже давно приїхав, а ми все розмовляємо й не помічаємо, що стоїмо.
Вони вийшли, двері зачинилися, ліфт знову рушив — поїхав донизу. Пан Пляшкер спантеличено повів очима довкола.
— Е, ми приїхали аж на п'ятий поверх, — сказав він. — 3 неуважності проїхали три зайві поверхи. Чи, може, ви натиснули не на ту кнопку?
— Я взагалі не натискала на жодну, я подумала, що ви натиснули, — відповіла вона. — Знаєте що? Ходімо вниз пішки.
Пан Пляшкер, ідучи поруч, глянув на неї й запитав:
— У вас сьогодні інші коси, не такі, як були на минулому тижні.
— Та ні, коси ті самі, — відповіла вона й знову засміялась. — Тільки зачіска інакша. Моя подруга вчора мене підстригла. Я, власне, й не хотіла, щоб
так коротко і щоб вийшло так їжакувато, а проте вже звикла до такої зачіски. А вам вона як?
— Мені подобається, — відповів пан Пляшкер. — Трішки скидається на Суботикову.
— На Суботикову? А хто це — Суботик? — зацікавилась вона.
— Гм. Це не так просто пояснити, — сказав пан Пляшкер. — Можливо, ви його незабаром побачите. Він був зі мною в басейні.