Аннемарі спекла. І, власне, я маю до тебе розмову. Авжеж, мушу з тобою побалакати.
Він налив кави в чашечку спершу панові Пляш-керу, потім собі, поклав у свою чотири грудочки цукру й так довго та розгонисто колотив у ній ложечкою, що на блюдці стояла темна калюжка, а сам тим часом провадив таке:
— Чи не тяжко мені казати тобі це? Так, нелегко. Дарма що така подія, як близьке весілля, звісно ж, радість.
— Ти збираєшся обговорювати зі мною моє весілля? — здивовано запитав пан Пляшкер.
— Чи збираюся я розмовляти про твоє весілля? Ні, звісно ж, ні. Ідеться не про твоє, а про моє. Аннемарі і я хочемо назавжди поєднати наші долі. Авжеж, ми цього хочемо.
— Найщиріші вітання! Як гарно, що ти повідомляєш про це мені першому.
— Чи постає при цьому проблема? Так, на жаль, — вів далі пан Вівторакус. — Ще й велика! Ідеться про твою кімнату. Якщо я переїжджаю сюди, то, певно ж, заберу з собою не лише Мопсика з Геркулесом, але також Нерона, Ніколауса, Сту-котунчика, Кларцю та решту звіряток. Авжеж, заберу.
Пан Вівторакус зітхнув, йому вочевидь було нелегко провадити далі.
— Отже, тобі потрібна моя кімната як житло для звірят, — сказав пан Пляшкер. — Я розумію.
Пан Вівторакус кивнув головою.
— Чи мусиш ти з цієї причини виселятися негайно? Ні, зовсім ні. Ти матимеш час, Бруно, і спокійно щось для себе підшукаєш. І, звісно, згодом ти будь-коли приходитимеш у гості. Авжеж, будь-коли.
Пан Пляшкер сказав:
— Нехай тебе не гризе сумління через це, Антоне. Я так чи так збираюся переселятись і шукаю для нас помешкання.
— Для "нас"? — перепитав пан Вівторакус. — Чи добре я розчув? Ти маєш на увазі себе й Су-ботика?
— Ні. Себе й Маргариту, — признався пан Пляшкер. — Ми переселимося разом з нею.
— А Суботик? — запитав пан Вівторакус.
— Ми, звісно, візьмемо його з собою. Маргарита його також любить і вважає дуже потішним.
— А Суботик? Чи вважає це потішним він? — сказав пан Вівторакус. — Мабуть, що ні. Ти вже з ним розмовляв?
— Ні, ще ні, — відповів пан Пляшкер. — Я скажу йому в суботу. У суботу в мене вихідний, і я матиму трохи більше вільного часу. Сьогодні в мене побачення.
Та Суботик випередив пана Пляшкера.
У суботу, саме як пан Пляшкер зібрався заявити Суботикові, що хоче з ним порозмовляти про щось важливе, той сказав:
— Тату, не біжіть ви хоч раз знову до своєї Маргарини, я маю з вами побалакати про щось важливе.
— Ти зі мною? — спантеличено спитав пан Пляшкер.
— Так, із вами. А ви гадали — з Морквою?
— То починай, — сказав пан Пляшкер. — Я — весь увага.
— Я хочу дещо перевірити. Перевірити-перемі-рити. Скільки, власне, у вас залишилося цяток?
— Цяток? — Пан Пляшкер розстебнув свою нову сорочку у велику кратку й подивився собі на живіт. — Усього п'ять, — полічив він. — А ти ж останнім часом майже нічого не бажав.
— Відтепер усе негайно зміниться, — сказав Суботик. — Слухайте уважно. Я бажаю — щоб ви більше жодного разу не зустрічалися з Маргаритою Травен!
— Чому ж мені більше не можна з нею зустрічатися? — злякано вигукнув пан Пляшкер. — Звідки в тебе таке підле бажання?
— Я хочу побачити, що буде!
— Гаразд, тоді зіграймо у "шістдесят шість".
Це бажання здійснилося. Пан Пляшкер дістав з полиці гру й заходився тасувати карти.
— Кожен одержує шість карт, — сказав він і почав роздавати карти.
— Я знаю, — мовив Суботик. — Цього разу ви ходите першим. Погляньте, знову червоні — козир.
Добре, добре, добре. Знає кожен картоїд— лиш червоні їсти слід. Вони смачніші.
Однак панові Пляшкеру було вочевидь не до карт. Він раз у раз помилявся, мусив забирати карти, скидав окуляри й ретельно протирав, підводився, ходив туди-сюди по кімнаті, розмірковуючи цілі хвилини, і зрештою заходився жувати чирвову даму.
В коридорі задзвонив телефон.
Пані Моркван постукала в двері кімнати пана Пляшкера, просунула голову всередину й гукнула:
— Вам телефонують, пане Пляшкере! Якась жінка, Кравен чи Драбен.
Пан Пляшкер вигукнув:
— Іду! — й кинувся в коридор. Суботик напружено дослухався.
— Привіт, серденько! Ні, я не забув, що ми домовилися... Що ти кажеш?.. Та ні, не те. Це повязано з Суботиком... і його бажаннями. Просто зараз? — Пан Пляшкер ухопився за комір сорочки. — Я спробую.
Він поклав трубку.
— Куди ви, тату? — гукнув Суботик.
Пан Пляшкер не відповів. Він поволі йшов коридором, так незграбно пересуваючи ноги, наче хтось поприв'язував йому до них каміння. Він ледве проволікся в надвірні двері, важко поплентався тротуаром і врешті зник за рогом вулиці.
Піт струмував його обличчям, йому було погано. Тремтячими руками він розстебнув комір сорочки, бо ледве дихав.
Що ближче ставало до умовленого з Маргаритою місця, то тяжче було панові Пляшкеру боротися проти Суботикового бажання, дужче калатало
серце, уривчастішим робився подих. Суботиків татко зупинився, утер піт з обличчя хустинкою. Він запитав себе, чи стане йому снаги це здолати.
А вдома, в кімнаті пана Пляшкера, чекав Суботик і дедалі більше непокоївся.
За якийсь час він постукав у двері вітальні пані Моркван і запитав:
— Пане Вівторакусе, чи можна з вами трохи поговорити?
— Авжеж, можна, — відповів пан Вівторакус.
— Здається, я загадав дуже дурне бажання, — прошепотів Суботик. — Тепер воно змагає татка Пляшкера. Мабуть, йому зараз так зле, як було мені тоді, коли — пригадайте — ви увімкнули без нас машину для здійснення бажань. Ви пам'ятаєте?
— Чи пам'ятаю я? Ще б пак! Ти тоді мало не пішов на той світ, якщо мені дозволено так сказати. І винен був у тому я. Що ж нам тепер робити з Бруно? Чи йти його шукати? Так, іти!
Саме коли пан Вівторакус із Суботиком вийшли надвір, перед будинком пані Моркван зупинилося таксі. З нього вискочила пані Травен і кинулася до пана Вівторакуса.
— Допоможіть мені, будь ласка, — сказала вона. — Дуже погано з Бруно. Його треба підтримувати, він майже непритомний.
Пан Вівторакус дбайливо взяв приятеля під пахву з правого боку, а пані Травен з лівого, і вони, підпихаючи, підіймаючи, тягнучи, доправили пана Пляшкера в його кімнату й поклали в ліжко.
Тільки-но татка вклали, Суботик нахилився над ним і прошепотів на вухо:
— Я хочу, щоб вам знову стало дуже-дуже добре!