і собі в риму підхопив пан Пляшкер. — Ти це мав на увазі? Нарешті я тебе зрозумів.
— Чудово! — зрадів Суботик. — А коли ви ще й сказали, що червоні — смачніші...
— Кращі! — уточнив пан Пляшкер.
— Авжеж! Набагато, набагато кращі, — потвердив Суботик. — То я й... то мені й скортіло їх покуштувати. А дратувати вас я не хотів, хіба що трішки-трішечки.
Пан Пляшкер уже цілком пробачив Суботикові.
— То ми просто не порозумілися. — Він узяв малого за руку. — Тоді ніщо більше не стоїть на дорозі нашій спільній прогулянці. Гайда!
— А хіба щось стояло на дорозі? Мабуть, пані Моркван втелющила... — зміркував Суботик.
— Ні-ні.
— То, може, пан Вівторакус? — здогадувався далі Суботик. — Мабуть, клітку з хом'ячком поставив?..
— І знов ні. Це просто так кажуть, — пояснив пан Пляшкер. — Я мав на увазі, що ми удвох з тобою підемо гуляти.
— Геть із кімнати — йдемо гуляти! — вигукнув Суботик. — Це вам не жарт! Сидіти не варт! Миттю на старт! Годі вже карт!
Отож вони й вирушили. І хоча дорогою Суботик трохи підгриз чийсь садовий паркан, якомусь водієві висолопив язика, на ринковому майдані вскочив у воду фонтана, ще й посадив туди чиюсь гладку, розгодовану таксу, щоб пограти з нею в тюленів, пан Пляшкер того дня більше не пожалкував, що невдало використав останню Суботикову синю цятку.
Анітрохи не пошкодував він про це і в неділю, і в понеділок. Аж у середу пан Пляшкер знову згадав про сині цятки для здійснення бажань.
І зовсім не тому, що Суботик надто вже пустував — "варив із нього воду". Щоправда, вранці в середу він замалим не наробив пожежі в кухні пані Моркван, забажавши перевірити, чи займеться від манюсінького сірничка велика скатертина з кухонного столу. Звісно, пан Пляшкер не зрадів із того так дуже, як хтось міг би сподіватися. Так само, як і з того, що Суботик гасив полум'я не водою, а супом із холодильника пані Моркван. Та коли знехтувати такими дрібницями, справи з Суботиком були зовсім непогані.
Ні, пан Пляшкер знову згадав про сині цятки з цілком іншої причини. Не через Суботика він забажав собі принаймні однієї-єдиної синьої цятки.
Бачите, пан Пляшкер закохався!
Другий розділ Пан Пляшкер закохався
У середу пан Пляшкер повернувся з роботи додому ніби зовсім іншою людиною. Зазвичай після довгого робочого дня він дома, у своїй кімнаті сідав у крісло й відпочивав. Тоді читав газету, і коли Суботик озивався до нього, відповідав здебільшого дуже скупо. Уже аж згодом, після вечері він "відходив" від роботи по-справжньому і тоді сміявся з Суботикових витівок чи нових пісеньок.
Цієї ж середи пан Пляшкер прийшов з роботи співаючи. Радісно привітався з пані Моркван, що саме стояла на драбині й протирала вікно. Не здивувався навіть з того, що допомагав господині прибирати, пораючись на кухні з пилососом, не хто інший, як пан Вівторакус. Пан Пляшкер лише мимохідь щиросердо ляснув приятеля по плечі — й одразу кинувся до своєї кімнати, ще з порога вигукнувши:
— Чудовий вечір, любий мій Суботику! Уяви собі, вона не лише привіталася зі мною, вона всміхалася мені на протязі всієї поїздки!
— Добрий вечір, татку. Це справді чудово, що пані Моркван усміхнулася вам, — відповів Суботик. — Та ще й на протязі. Вона, мабуть, стояла на драбині, у фартусі, пов'язана хустиною і в Гумових рукавичках.
— Та я не про якусь там драбину на протязі! Я кажу про ліфт, яким завжди підіймаюся нагору в себе на роботі.
— І що, там була й пані Моркван?
— Та яка пані Моркван?! — уже нетерпляче вигукнув пан Пляшкер. — Там була вона! Чи ти вже забув, що я тобі розповідав позавчора? Поряд з моєю кімнатою в конторі вже з тиждень працює одна жінка, і вона...
— І вона?..
— Вона... ну... подобається мені. Дуже подобається.
— А, це та, з носом!
— З носом? — перепитав пан Пляшкер. — Так-так, згадав. Я тобі казав про те, який у неї гарнюній носик! І це ж треба — тобі саме він спав на думку! А чи розповідав я тобі про її очі, й про те, як вона завжди тримає течку, і...
— Та про течку ви мені не просто розповідали, а й показували! А про носа я найперше згадав через те, що терпіти не можу, коли ви хвалите всі на світі носи, а мого — ні!
— Зате в тебе прегарний руденький чубик, а...
— А ніс?
— А крім того, ти розумненький, веселий і здебільшого дуже хороший. Коли не буваєш зухвалим...
— А мій ніс?
— І тобі дуже пасує твій водолазний костюмчик. А найдужче — твої ласти.
— А мій ніс?! — не вгавав Суботик.
— Ну, твого носика, хоч би як хотілося, не назвеш найгарнішим у світі... Він, власне, такий невеличкий хоботець.
— А бачите, ви терпіти не можете мого носа. Так я й знав! А носи всіляких там жінок із ліфтів вихваляєте без кінця-краю...
— По-перше, не "всіляких там" жінок, а однієї. А по-друге, я не вихваляю її носа без кінця-краю. Я про нього сказав однісінький раз.
— Так чи інак, а мені вони огидні!
— Хто? Вона чи ніс?
— Обоє!
— Ох, який же ти несправедливий! — Пан Пляшкер образився. — Ти ж її навіть не знаєш!
— Я й не хочу знати ні її, ні носа! — відрубав Суботик, виліз на стіл і завів співанку:
"Ах, люба, мила — ну, до сліз!" — про це в вас тільки й мови.
А що за дурнуватий ніс
у любої корови!
"Ах, що за усміх за ясний!
Ах, славні очі ці!"
А ще ж і ніс дурний-дурний
у любої вівці!
Суботик скочив зі столу на крісло й запитав:
— Як вам моя любовна пісенька?
Пан Пляшкер не витримав — засміявся, та одразу й споважнів, зробився навіть суворим і сказав:
— Безсоромно зухвала. Мені не подобається, що ти таке говориш про цю жінку.
— Слухайте, якщо так піде й далі, то ви ще закохаєтеся в неї! — застеріг Суботик.
— То й що? Що в цьому аж такого поганого? — запитав пан Пляшкер. — Хіба це тобі заважатиме? — Він легенько зашарівся й додав стиха: — Хтозна, може, я вже закоханий?
— Закоханий?! — вигукнув Суботик. — Ну то добре, що ви такий скромний, несміливий: принаймні вона про те ніколи не дізнається. І як же чудово, що в мене більше нема синіх цяток! А то ви, звісно, миттю забажали б, щоб і вона у вас закохалася, а тоді, чого доброго, ви б іще й одружились! Бр-ррр! — Він здригнувся від жаху на саму цю думку.
— Що ж тут такого бридкого, чому ти аж так "бр-рркаєш"? — запитав пан Пляшкер.