Флорентіно Аріса, перебуваючи у стані збудження, якого не зміг погамувати й чотирма келихами вина, говорив і говорив про минуле, про чудові спогади, що від певного часу становили єдину тему його розмов, говорив, гарячково шукаючи в минулому обхідних стежок, щоб вибалакатися. Бо сьогодні він потребував одного: вилити перед кимось душу. Коли на обрії вже почало світати, він спробував закинути перший гачок.
— А що, якби хтось попросив тебе вийти за нього заміж і не подивився б, що ти вдова і в такому віці? — ніби мимохідь запитав він.
Вона засміялась, усе її обличчя взялося зморшками, як то буває в старих людей, коли вони сміються, і спитала у свою чергу:
— Ти маєш на увазі вдову Урбіно?
Флорентіно Аріса завжди забував, — хоча не мав би забувати цього ніколи, — що жінки сприймають насамперед прихований зміст запитань, а не самі запитання, і Пруденсії Пітре ця риса була притаманна більше, ніж будь-кому. Він весь похолов від такої моторошної проникливості й спробував вислизнути в бічні двері.
— Я мав на увазі тебе.
Вона знову засміялася.
— Можеш морочити свою небіжчицю матір, царство їй небесне.
І стала наполягати, щоб він виклав їй усе, що проситься йому на язик, адже ні він, ні будь-який інший чоловік не став би будити її о третій ночі, та ще й коли вони стільки років не зустрічались, аби тільки випити з нею портвейну та поїсти чорного хліба з консервами.
— Так буває лише тоді, коли людина шукає, з ким би їй поплакати, — сказала вона.
Флорентіно Аріса вдарив відбій.
— Може, вперше ти помилилася, — сказав він. — Сьогодні в мене більше підстав співати.
— Ну, то заспіваймо, — відповіла вона.
І ще дзвінким голосом завела популярної в ті часи пісні: "Рамоно, не можу жить без тебе я". Це стало фіналом їхньої нічної зустрічі, бо Флорентіно Аріса не наважився б грати в заборонені ігри з жінкою, яка дала досить доказів, що здатна заглянути йому в саму глибінь душі. Він вийшов від неї у зовсім інше місто: повітря було напоєне пахощами останніх червневих жоржин, а вулицею часів його юності сунули у вранішніх сутінках вдови до заутрені, що починалася о п'ятій ранку. Але сьогодні не вони, а він переходив на протилежний тротуар, щоб ніхто не побачив його сліз, яких він уже не міг стримувати, і це були не ті сльози, що збирались у нього в душі після півночі, як думалося йому, а сльози, які він ковтав протягом п'ятдесяти одного року, дев'яти місяців і чотирьох днів.
Він утратив відчуття часу, а коли прийшов до тями, сам не знаючи, де він є, то перше, що побачив, було вікно, залите сонячним промінням. Голос Америки Вікуньї, яка грала в саду в м'яч із молодими служницями, остаточно повернув його до дійсності: він лежав у ліжку своєї матері, чий альков зберігався недоторканим і де він мав звичай спати, щоб почуватися не таким самотнім у тих рідкісних випадках, коли його мучила самотність.
Біля ліжка висіло велике дзеркало з корчми дона Санчо, і Флорентіно Арісі досить було глянути в нього у хвилину пробудження, щоб побачити Ферміну Дасу, віддзеркалену в глибині. Він знав, що була субота, бо саме в цей день шофер забирав з інтернату Америку Вікунью і привозив її до нього в дім. Він зрозумів, що спав, не усвідомлюючи собі цього, спав, і йому снилося, що він не може заснути, і весь час маячило перед ним розгніване обличчя Ферміни Даси. Він прийняв ванну, міркуючи, який йому зробити наступний крок, дуже повільно вдягся у свій найкращий костюм, напахтився парфумами, нафабрив свої сиві вуса з гострими, закрученими догори кінчиками і, виходячи зі спальні, побачив із коридора на другому поверсі гарненьку дівчинку в шкільній формі, яка ловила м'яч у повітрі з грацією, що кожної суботи змушувала його тремтіти, але сьогодні не пробудила в ньому найменших почуттів. Він гукнув її, щоб підійшла до нього і, перш ніж сісти в машину, сказав без потреби:
— Сьогодні пустувати з тобою не будемо.
Він повіз її до морозивного кафе, де о цій порі було повно батьків, які їли морозиво зі своїми дітлахами під великими вентиляторами, підвішеними, здавалося, під чистим небом. Америка Вікунья замовила морозиво у великій чаші, яке складалося з кількох різнобарвних шарів, своє улюблене і найпопулярніше серед відвідувачів, бо з нього курився чародійний димок. Флорентіно Аріса пив чорну каву, мовчки дивлячись на дівчину, поки вона їла морозиво манговою ложкою на довгій ручці, щоб можна було дістатися до дна чаші. Не відводячи від неї погляду, він раптом сказав:
— Я збираюся одружитись.
Вона подивилася на нього, і в очах у неї блиснула іскорка сумніву; на мить її ложка зависла в повітрі, але зразу ж вона заспокоїлась і всміхнулася.
— Ти мене дуриш, — сказала. — Старенькі дідусі не одружуються.
Того вечора він залишив її в інтернаті перед вечірньою молитвою до Богородиці, коли вже почався густий, безперервний дощ. Але спершу вони разом дивилися лялькову виставу в парку, полуднували біля яток на хвилерізі, де торгували смаженою рибою, подивилися на замкнутих у клітках хижаків у цирку, який щойно прибув на гастролі до міста, накупили під порталами всіляких солодощів для того, щоб Америка мала чим поласувати в інтернаті, й кілька разів проїхали по місту у відкритому автомобілі — Флорентіно Аріса хотів, щоб дівчина почала звикати до думки, що він її опікун, але вже не коханець. У неділю він послав їй машину, якщо надумає прогулятися з подругами, але сам її бачити не захотів, бо протягом минулого тижня виразно усвідомив, яка між ними різниця в літах. Протягом наступної ночі твердо вирішив написати Ферміні Дасі листа з вибаченнями, хай навіть тільки для того, щоб остаточно не зректися всякої надії, проте лишив цю справу на наступний день. А в понеділок, після того як промучився рівно три тижні, він увійшов, весь мокрий від дощу, в свій будинок і знайшов листа від неї.
Була восьма година вечора. Обидві служниці вже лягли спати. В коридорі постійно світила одна лампочка, щоб Флорентіно Аріса міг безперешкодно добратися до спальні. Він знав, що на столі в їдальні його чекає скромна й несмачна вечеря, та легке відчуття голоду, до якого він звик за останні дні, перехоплюючи де-небудь чого-небудь, умить зникло — так його схвилював знайдений під дверима лист. Руки йому тремтіли, і він ледве спромігся ввімкнути велике світло у спальні. Поклав розмоклого листа на ліжко, засвітив нічник на столику, з удаваним спокоєм (саме в такий спосіб він завжди намагався опанувати себе) зняв із себе мокрий піджак і повісив його на спинку крісла, зняв жилета й, акуратно його згорнувши, поклав на піджак, зняв целулоїдовий комірець, який на той час уже вийшов із моди, розстебнув усі гудзики на сорочці й послабив пасок, щоб легше дихалось, а насамкінець скинув капелюха й примостив його сушитися на підвіконня. Несподівано він здригнувся, бо не побачив листа, і нерви в нього так напружилися, що він украй здивувався, випадково натрапивши на конверт, бо уже встиг забути, що поклав його на ліжко. Перш ніж розпечатати конверт, він обтер його хусточкою, намагаючись не розмазати чорнило, яким було написано його прізвище, і, поки він це робив, йому подумалося, що таємниця уже не належить тільки їм двом, а принаймні трьом, бо хай там хто приніс сюди листа, він не міг не звернути увагу на те, що вдова доктора Урбіно написала комусь, хто не входив до кола її близьких знайомих, і всього лиш через три тижні після смерті чоловіка, і так квапилася, що не вкинула листа в поштову скриньку, та ще й удалася до неабияких заходів остороги, звелівши не передати листа адресатові в руки, а підсунути його під двері, наче анонімну цидулку.