— Тут ви у себе вдома, докторе. Я не чекала вас так скоро.
Доктор Урбіно відчув себе зрадженим. Він подивився на жінку пильним поглядом, подивився на її строгу жалобу, на гідність, з якою вона переживала своє горе, і тоді зрозумів, що приїхав сюди марно, бо знала вона куди більше, ніж він, про все те, що було сказано й доведено в передсмертному листі Херемії де Сент-Амура. І справді. Вона була з ним за кілька годин до його смерті, як і протягом майже двадцяти років, коли поділяла його самотність з відданістю та покірливою ніжністю, і це можна було пояснити тільки коханням. Причому ніхто нічого не знав про їхні взаємини у цьому провінційному місті, де навіть державні таємниці були темою загального обговорення. А познайомилися вони в лікарні для подорожніх у Порт-о-Пренсі, місті, в якому вона народилась і де він прожив свої перші дні еміграції, а через рік по тому вона приїхала до нього сюди, ніби погостювати короткий час, хоча обоє знали, ніколи про це не домовляючись, що вона залишиться тут назавжди. Раз на тиждень вона прибирала й наводила лад у ательє, але навіть сусіди, схильні до найлихіших припущень, не здогадувалися про істинну мету її відвідин, бо, як і всі інші, вважали, що Херемія де Сент-Амур був калічний не тільки на ноги. Навіть сам доктор Урбіно схилявся до такої думки на підставі аргументованих медичних висновків, і він ніколи не повірив би, що його приятель має коханку, якби той сам не розповів про це в своєму листі. В усякому разі докторові нелегко було збагнути, чому двоє дорослих людей, обоє вільні і позбавлені минулого, чужі будь-яким кастовим забобонам, обрали для себе ризик забороненого кохання. Вона пояснила: "Так було йому до вподоби". Крім того, таємничість у взаєминах із чоловіком, який ніколи їй цілком не належав і з яким вона, проте, спізнала не один раптовий вибух щастя, не здавалася їй небажаною умовою. Навпаки: життя довело, що такі взаємини були, можливо, зразковими.
Учора ввечері вони ходили в кіно, кожне за свої гроші, й сиділи далеко одне від одного, так само як ходили туди принаймні двічі на місяць, коли італійський емігрант дон Галілео Даконте відкрив свій салон просто неба в руїнах монастиря XVII століття. Дивилися вони фільм, знятий за книжкою, яка торік була у великій моді і яку доктор Урбіно прочитав з болем у серці, вражений описаними там страхіттями війни. Називалася та книжка "На Західному фронті без змін". Потім вони зустрілися в фотоательє, і вона знайшла його смутним та неуважним і подумала, що причиною цьому тяжкі сцени кінофільму, коли поранені вмирали, лежачи в багнюці. Намагаючись його розважити, вона запропонувала зіграти партію в шахи, і він погодився, щоб зробити їй приємність, але грав неуважно — білими фігурами, звичайно, — аж поки побачив, перш ніж це помітила вона, що через чотири ходи йому неминучий мат, і безславно здався. Отже, доктор Урбіно помилився в своєму припущенні: партнером де Сент-Амура в тій останній партії був не генерал Херонімо Арготе, як він був подумав.
— Але ж то блискуча партія! — здивовано пробурмотів він.
Вона повторила, що то чиста випадковість, а не її заслуга, адже Херемія де Сент-Амур, якого вже огортав туман смерті, переставляв фігури цілком бездумно. Здавши партію, — а це сталося десь о чверть на дванадцяту, бо саме замовкла музика на публічних танцях, — він попросив залишити його самого. Мовляв, йому треба написати листа докторові Хувеналу Урбіно, якого він вважав за найшанованішу людину серед тих, кого знав, і за свого задушевного приятеля — так він чомусь висловився, хоча поєднувала їх, власне, тільки пристрасть до гри в шахи, що її обидва розуміли як змагання інтелектів, а не як науку. Тоді їй стало очевидно, що Херемія де Сент-Амур дійшов до кінця у своїй агонії і що жити йому лишилося рівно стільки, скільки знадобиться часу, щоб написати листа. Лікар не міг цьому повірити.
— Виходить, ви знали про його намір! — вигукнув він.
Не тільки знала, підтвердила вона, а й допомагала йому долати агонію з тією самою любов'ю, з якою допомогла йому спізнати щастя. Бо агонія — і жорстока! — тривала аж одинадцять місяців.
— Вашим обов'язком було повідомити про його намір, — заявив лікар.
— Я не могла, — відказала вона обурено. — Я надто його любила.
Доктор Урбіно досі вважав, що вже наслухався всього на світі, але ніколи йому не доводилося чути нічого подібного, та ще висловленого так просто. Він дивився на неї і всіма своїми п'ятьма чуттями намагався закарбувати її в пам'яті такою, якою вона була в цю мить: у чорній сукні, незворушна, наче поганська богиня, з очима змії і трояндою біля вуха. Багато років тому на пустельному пляжі в Гаїті, де обоє лежали голі, після кохання, Херемія де Сент-Амур зненацька зітхнув і промовив: "Я ніколи не буду старий". Вона зрозуміла ці слова як рішучий намір боротися з руїнницьким впливом часу, але коханець пояснив: він твердо вирішив накласти на себе руки, коли йому стукне шістдесят.
Шістдесят Херемії де Сент-Амуру стукнуло 23 січня нинішнього року і тоді як останню дату він призначив собі переддень Трійці, що була найбільшим святом у місті, присвяченому культові Святого Духа. Усе, що сталося вчора увечері, вона до найдрібніших подробиць знала заздалегідь, і вони розмовляли про це не раз, обоє віддавшись невтримному потоку днів, яких ні він, ні вона не могли зупинити. Херемія де Сент-Амур любив життя з безумною пристрастю, любив море й любив кохання, любив свого собаку й любив її, і в міру того як наближалася фатальна дата, усе дужче вкидався в розпач, так наче близька смерть була не його добровільним вибором, а неуникною долею.
— Коли я вчора пішла від нього, він був уже не житець на цьому світі,— сказала жінка.
Вона хотіла була забрати собаку, але Херемія де Сент-Амур подивився, як той спить, улігшись біля милиць, і сказав, попестивши йому шерсть пучками пальців: "Щиро жалкую, але містер Вудро Вілсон піде зі мною". Він попросив її, щоб прив'язала собаку до ліжка, поки він писатиме листа, і вона скорилася, але зробила фальшивий вузол, щоб пес міг відв'язатися. То був єдиний учинок непослуху, який вона виправдала бажанням згадувати хазяїна, дивлячись у сумні очі його собаки. Але доктор Урбіно урвав її розповідь, повідомивши, що собака не відв'язався.