Він схопився й попростував, поволі дибаючи закляклими ногами. Все навкруги було страшенно чуже, одлиски сонця по вікнах завдавали йому тремтіння І ніколи ще він так не боявся зустріти людину.
Та врешті зустрів. Він уздрів її ще здалеку і пручнувся був бігти, але тіло його обважніло і він спинився. А постать посувалася щораз ближче.
Спасенна думка спала йому в голову — прикинутись божевільним. Так, реготати, кидатись на людей і вити, як собака. І та постать, що суне, нехай буде за першу жертву.
Островський вдивився в неї — і о радосте, то був Жид. Він кинувся до нього, простяг руки й гукнув по-жидівському:
— В ім'я Бога! Рятуйте!
Він гукав верескливим голосом, повним розпуки й жаху. Все тіло його тремтіло й вигиналось, і сам він здавався ще меншим, ніж справді був, якимсь чорним недоростком із болотяною машкарою на обличчі.
Зустрічний одсахнувся геть, а Островський хапав його за одежу і безладно розповідав свою напів вигадану, напів правдиву історію.
— Я полонений... Мене змобілізували большевики... Батько мій кравець... Ми — мирні люди... Я втік... Я лежав під брамою в болоті... Рятуйте, я ж Жид! Мене ніхто не порятує... Я Жид! Швидше, швидше...
Він ухопив зустрічного за полу сурдута і тяг його до найближчого будинку.
— Ох, Боже мій! — сполошено відповідав той. — Ну, куди ви тягнете мене до чужої хати? Я йшов на базар і ось... ну, заспокойтесь, ми підемо до синагоги...
За два дні Островський у доброму вбранні з фальшованим паспортом у кишені, прощався на двірці з секретарем міської партії "Поалей-Ціон".
— Прощайте й не дякуйте, — казав той, — се наш обов'язок. Найкраща подяка — се праця. Ми дали вам доручення до сіоністів вашого міста — виконайте їх і працюйте далі. Ніколи не забувайте, Що Жидам є єдиний шлях — шлях до Сіону.
— Будьте певні, — відповідав Островський, — я виконаю все. А в нашому місті праця якнайбільше потрібна.
Секретар "Поалей-Ціону" на хвилину затримав його руку.
— Ви на диво несхожі на Жида, — промовив він.
— Я шкодую сього, — відмовив Островський, — мені хотілося б бути цілковитим Жидом.
Сіоніст вдячно стиснув йому руку.
Островський вийшов на площадку вагона і радісно втягав у себе хвилююче повітря. Щойно вистраждане здалося нараз дитячою марою, нікчемним страхіттям, над яким хіба сміятися варто, і серед миготливих краєвидів він почув себе пташиним співом над барвистими степами.
Тепер він без збентеження згадав про свого "комсотні", що застрелився з надмірної чесності. Йому навіть стало шкода тої чудної людини, що не змогла побороти в собі забобону і згинула марно.
Од'їхавши кілька станцій, Островський почув себе дужим переможцем. Він жартівливо переглянув папери, що дали йому сіоністи, пошматував їх і викинув у віконце.
— Дурники, дурники, — глузливо гадав він, — найшли єдиний шлях. Нехай тільки ми візьмемо місто назад, я покажу тому секретареві, кудою йти; буде він у ЧК замість Сіону!
1921 р.
(Правопис — за оригіналом). [Тобто ЛНВ.]
--------------------
Примітки:
[1] Помічник коменданта сотні.
[2] Комуністичного осередка.
[3] Комендант сотні.
*Текст звірено з виданням: Валеріян Підмогильний. "Комуніст" // Літературна Україна, 31 січня 1991.
Вперше надруковано 1923 р. В "Літературно-науковому віснику".