З ощадливості він наймав мансарду в багатоповерховому будинку біля обсерваторії; це була кімнатчина, де за меблі правили його власні валізи, а на стінах замість шпалер висіли його власні неймовірно бездарні етюди. Я ніколи не вмів з легким серцем казати людям прикрі речі, та все ж є предмет, щодо якого я нездатен лестити, не червоніючи,— це мистецтво і все, пов'язане з ним; тут моя щирість справді римська. Двічі я повільно й мовчки пройшовся вздовж стін, вишукуючи хоч якусь іскрину таланту, а Пінкертон ступав за мною, нишком намагаючись вичитати на моєму обличчі вирок; хвилюючись, він знімав кожен етюд, щоб я міг краще його роздивитись, і після того, як я мовчки оцінював його, широким жестом, повним відчаю, відкидав його. Коли я обійшов кімнату вдруге, ми обоє були глибоко засмучені.
— Ех,— зітхнув Пінкертон, порушуючи тривалу мовчанку,— ви можете нічого не казати...
— Ви хочете, щоб я був щирий із вами? На мою думку, ви просто марнуєте час,— сказав я.
— Ви не бачите в мене мистецького хисту? — спитав він, розгублено позираючи на мене.— Навіть ось у цім натюрморті з динею? Одному з моїх товаришів він сподобався...
Я ще раз дуже уважно розглянув диню, а потім знову похитав головою.
— Мені дуже жаль, Пінкертоне,— мовив я,— але я не можу порадити вам займатися живописом.
Мені здалося, що тієї ж миті він знову сповнився мужності, відштовхнувшись від розчарування, наче гумовий.
— Ну,— рішуче мовив він,— чесно кажучи, ви не [42] здивували мене. Але я продовжу навчання й віддам йому всі свої сили. Не думайте, що я марную час. Адже це все культура, і вона допоможе мені поширити сферу моєї діяльності, коли я повернусь на батьківщину. Можливо, я добуду місце в якомусь ілюстрованому журналі, а на крайній випадок я стану торговцем картинами,— додав він простодушно, хоча від такого жахливого припущення міг, здавалось, розпастися на порох весь Латинський квартал,— Адже все це життєвий досвід,— вів далі Шнкертон— а, на мою думку, люди схильні недооцінювати досвід і як прибуткову статтю, і як вигідне розміщення капіталу. Ну, то все одно. Тепер із цим покінчено. Однак, щоб сказати те, що ви сказали, треба мати мужність, і я ніколи цього не забуду. Ось вам моя рука, містере Додд. Я не рівня вам і по культурі, й по таланту...
— Ну, це лише ваші гадки,— перепинив я його.— Я бачив ваші роботи, але ви ще не бачили моїх.
— Ай справді! — вигукнув Пінкертон.— То ходім подивимось негайно. Хоч я певен — мені до вас далеко. Я це відчуваю.
Правду кажучи, мені не дуже хотілося вести його в мою майстерню. Гарні чи недосконалі були мої роботи — вони незмірно переважали його творіння. Але впевненість уже повернулась до нього. І я лише дивувався, слухаючи його веселу балачку про нові прожекти. І я врешті збагнув, в чому суть: переді мною був не художник, який зрозумів, що він не має хисту, а просто ділок, який довідався (можливо, надто несподівано), що одна його операція з двадцяти — невдала.
Власне, уже тоді (хоч я цього не міг і запідозрити) Пінкертон шукав розради в іншої музи і тішив себе надією, що віддячить мені за відвертість, зміцнить нашу дружбу і (за одним заходом) доведе мені свою талановитість. Уже по дорозі в майстерню", коли я розповідав про себе, вів виймав блокнота і щось нашвидку записував. Коли ми зайшли до мене, він знову вийняв олівця, притис його до вуст і обвів незатишну кімнату пильним поглядом.
— Ви хочете зробити шкір моєї майстерні? — не втримався я, знімаючи полотнину з "Генія штату Маскегон".
— Е, це моя таємниця,-відповів він.-Не звертайте уваги. І миша може допомогти левові.
Він обійшов статую, і я пояснив йому свій задум. Маскегон а зобразив у вигляді юної — зовсім іще юної — матері, дещо індіанського типу; на колінах вона тримала крилате дитя, яке символізувало майбутній злет нашого штату; [43] сиділа ж вона на купі уламків грецьких, римських та готичних скульптур, нагадуючи про ті країни, з яких ми виводимо свою генеалогію.
— І ви задоволені, містере Додд? — спитав Пінкертон, коли я скінчив говорити.
— Ну,— відповів я,— хлопці вважають, що ця жінка для ловеласа-початківця досить гарна. Як по правді, я й сам тієї ж думки... Ось із цього місця статуя постає в найвигіднішому ракурсі... Так, мені здається — у ній щось є, проте я маю намір ліпити ще краще.
— О, саме так! — вигукнув Пінкертон.— Це дуже гарно мовлено! — і він щось надряпав у блокноті.
— Що з вами? — занепокоєно спитав я.— Це ж звичайнісінький англійський вислів.
— А це ще краще! — засміявся Пінкертон.— Геній не усвідомлює власної геніальності! О боже, це ж слово в слово те, що треба!
І він знову щось надряпав.
— Якщо ви збираєтесь отак лестити мені,— мовив я,— то з розвагами покінчено.— І я замірився накинути на "Генія" полотнину.
— Не треба,— попросив Пінкертон.— Зачекайте! Ще кілька слів. Скажіть, що вам найбільше подобається в цій статуї?
— Було б краще, якби ви самі це сказали,— відповів я.
— Біда в тому,— заперечив він,— що я ніколи не займався скульптурою, хоча, звісно, не раз милувався нею, як кожна людина. Тож, будь ласка, поясніть мені подружньому, що вам у ній подобається, до чого ви прагнули і чим вона цінна. Це буде корисно для мене.
— Ну гаразд. В скульптурі першорядну роль грає маса. Адже вона, врешті, є різновидом архітектури,— почав я і прочитав справжню лекцію про цей вид мистецтва, беручи за ілюстрацію свій власний шедевр,— лекцію, яку я, з вашого дозволу (чи й без нього) випущу цілком і повністю. Пінкертон виявив надзвичайну зацікавленість, ставив питання, що виказували і неосвіченість, і практичну проникливість; водночас він безперестану нотував у записнику. Те, що мої висловлювання записувались, наче лекція відомого професора, надихало мене; а що я жодного разу не мав іще справи з пресою, то навіть не підозрював, що записуються вони геть спотвореними. З тієї ж причини (хоч американцеві це може здатися неймовірним) мені й на думку не спало, що вони будуть щедро приправлені дешевенькими плітками, а я сам і мої твори будуть [44] перетворені на фарш, аби задовольнити смаки читачів якоїсь недільної газети.
Я замовк, коли вечірні сутінки вже вкутали "Генія". Але розлучився я з новим другом лише після того, як ми домовились зустрітися наступного дня.