(1) Маленький мій (франц.).
(2) "Мандрівник на Далекому Заході" (франц.). [ 61]
Я застав Майнера за роботою над картиною, яку я міг би похвалити, не покрививши душею; він був одягнений у свій звичайний сукняний костюм, скромний, але свіжо-випрасуваний; костюм цей разюче контрастував з моїм, зношеним та брудним. Поки ми розмовляли, він безперестану поглядав то на полотно, то на тілисту натурницю, яка сиділа в кутку майстерні, велично звівши руку над головою. Навіть за найсприятливіших обставин мені було б нелегко попросити в Майнера грошей, а при цій дебелій, білошкірій, оголеній жінці я й рота не розтулю. І я знову і знову починав розхвалювати картину...
Потім натурниця відпочивала, взявши плин розмови в свої руки: тихим, розслабленим голосом вона розповідала про свого чоловіка — удатного ділка, про светру, яка пустилася берега, гнівно обурювалася своїм батьком, скупієм-селянином з околиць Шалона, що на березі Марни.
Нарешті я ще раз відкашлявся, збираючись заговорити про свій клопіт, але знову сказав якусь банальність про картину. І тоді Майнер поклав край моїм ваганням.
— Ви ж прийшли до мене не для того, щоб говорити дурниці,— сказав він.
— Так,— відповів я похмуро,— я прийшов позичити грошей.
Деякий час він мовчки працював, а потім спитав:
— Ми, здається, ніколи не були в близьких стосунках?
— Дякую, мені все ясно,— відповів я і ступив крок до дверей, відчуваючи, як у мені закипає лють.
— Ви, звісно, можете піти,— провадив Майнер,— але я порадив би вам лишитись і все розповісти.
— Що розповідати? — вигукнув я.— Ви хочете затримати мене, щоб боляче принизити?
— Додде, вам би час навчитися володіти собою,— відповів Майнер.— Ви самі прийшли до мене, я вас не кликав. Якщо ви гадаєте, ніби ваш візит мені приємний, то ви помиляєтесь, а якщо сподіваєтесь на позичку, то ви маєте мене за дурня. Бо тільки дурень позичає гроші без гарантії, що їх йому повернуть. Крім того,— додав він,— якщо ви добре подумаєте, то зрозумієте — найгірше вже позаду: ви висловили своє прохання і дістали рішучу відмову. Я не хочу тішити вас примарною надією, проте, мабуть, вам буде корисно вислухати мою думку про [62] ваше становище. Отже, раджу вам розповісти про все відверто.
Отак, сказати б, підбадьорений, почав я плутано розповідати про свої справи: про те, що ходжу їсти до візницького шинку, але там, очевидно, ось-ось відмовлять мені в кредиті; що Діжон дав мені куток у своїй майстерні, де я ліплю оздоби для годинників і підсвічників: Леду з лебедем, Час із косою, мушкетерів та інші дрібнички,— та жодна поки що нікого не зацікавила.
— На яких умовах ви маєте помешкання? — спитав Майнер.
— Тут у мене, здається, все гаразд. Хазяйка — дуже мила бабуся, вона жодного разу не нагадала про платню.
— Якщо вона мила бабуся — це ще не підстава для того, щоб їй не платили,— зауважив Майнер.
— На що ви натякаєте?
— А ось на що. Французи, як правило, дають великий кредит. Зрештою така система окупається, інакше французи б від неї відмовились. Але вона не для нас, іноземців,— англійців чи американців. По-моєму, нечесно з нашого боку користуватися цим звичаєм, а потім утікати за Ла-Манш або за Атлантичний океан.
— Але я не збираюся втікати! — заперечив я.
— Вірю. Хоч, на мою думку, вам би варто було вчинити саме так. Ви, здається мені, зловживаєте терпінням вашого шинкаря. Ви кажете, що ніякого порятунку для себе не бачите; отже, чим далі ви тут лишатиметесь, тим дорожче це коштуватиме вашій милій квартирній хазяйці. Я пропоную вам ось що: їдьте додому! Я куплю вам квитка до Нью-Йорка і дам грошей на поїзд та інші витрати до цього самого... Маскегону (я не забув назви?), де жив ваш батько, де в нього залишилися друзі і де, без сумніву, ви знайдете якесь заняття. Не треба мені дякувати — адже ви, звісно, вважаєте мене свинею. І я прошу вас повернути мені ці гроші, коли мине ваша скрута. Оце все, чим я можу вам зарадити. Звичайно, якби я мав вас за генія, то знайшов би якусь іншу раду. Однак, ви не геній, Додде...
— Гадаю, без цього зауваження можна було б обійтися,— ображено мовив я.
— Можливо,— сказав Майнер так само рішуче.— Мені здалося, що воно має безпосередніше відношення до стану справ, а крім того, ви, попросивши у мене грошей без будь-якої гарантії, дозволили собі вільність, допустиму лише між близькими друзями, і дали мені підставу [63] відповісти вам тим самим. Але я вас питаю про інше: ви згодні?
— Ні, дякую вам. У мене є ще один вихід.
— Це добре. Проте подумайте, чи він чесний.
— Чесний!.. Чесний!..— схвильовано вигукнув я.— А чом це ви ставите під сумнів мою чесність?
— Не буду, коли вам це не подобається,— відповів Майнер.— Ви, мабуть, вважаєте: чесність — це щось схоже на гру в піжмурки. А я вважаю не так. Ми по-різному тлумачимо це питання.
Розмовляючи зі мною, Майнер ні на хвилину не відривався від роботи; це теж прикро вразило мене.
Попрощавшися, я подався до майстерні мого колишнього маестро. Це був мій останній шанс, і тепер я надумав використати його: скинути фрак джентльмена і зайнятися мистецтвом в блузі робітника.
— Це ж наш маленький Додд! — вигукнув маестро, побачивши мене. Аж тут погляд його впав на мій зношений костюм, і його обличчя ледь спохмурніло.
Я вирішив розмовляти з ним по-англійськи, бо знав: якщо він чим і пишається, то саме своїми сумнівними досягненнями в англійській мові.
— Маестро,— почав я,— чи не візьмете ви мене до своєї студії знову, цього разу — робітником?
— Але я гадав, що ваш батько дуже багатий,— здивовано сказав він.
Я пояснив, що мій батько збанкрутував і помер, лишивши мене без цента в кишені. Маестро похитав головою.
— Пороги моєї студії оббивають кваліфіковані робітники. Значно досвідченіші за вас.
— Колись вам дещо подобалось у моїх скульптурах,— благально мовив я.
— О так, дещо!.. Дещо мені подобалось! Вони були неабиякі для сина багатія, але для бідного сироти вони кепські. Крім того, я вважав, що ви можете вивчитись на художника, але не думаю, що вам удасться вивчитись на робітника.
На одному з паризьких бульварів, неподалік гробниці Наполеона, стояла тоді лавка, ледь затінена хирлявим деревцем; з неї відкривався вид на брудну бруківку та глуху стіну. Я всівся на цій лавці. Погода була похмура, безрадісна; за три дні я лише раз попоїв; мої черевики промокли, на холоші налипла грязюка. Вся довколишня місцина, події останніх днів і мій понурий настрій гармонували [64] між собою. Яка безвихідь! Я думав про двох людей, які хвалили мої скульптури, поки я був багатий і не потребував підтримки. А тепер, коли я став злидарем, один заявив, що я "не геній", а другий — що "для сироти вони кепські"; один запропонував мені, як убогому іммігранту, квиток до Нью-Йорка, а другий не взяв мене навіть каменярем. Яке знущання з голодної людини! Раніше вони були щирі зі мною, не кривили душею й тепер: нові обставини породили нову оцінку, тільки й того.