Через кілька хвилин він звернувся до нас:
— Мені дуже прикро, але містер Годдедааль зійшов з корабля, і ніхто не знає, де він.
— Ви оплачуєте проїзд потерпілих на батьківщину? — запитав я: мені сяйнула несподівана думка.
— Якщо вони попросять,— відповів клерк,— а це трапляється не завжди. Сьогодні вранці ми оплатили проїзд гавайця до Гонолулу, і, наскільки я зрозумів зі слів капітана Трента, решта збирається повертатись на батьківщину гуртом.
Отже, ви ще не видавали їм гроші? — запитав я.
— Поки що ні,— відповів клерк.
А ви дуже здивуєтесь, коли я вам скажу, що вони вже поїхали?
— Не може бути, ви помиляєтесь!
І все ж так воно й є,— наполягав я.
Я певен, що ви помиляєтесь,— повторив клерк.
Дозвольте скористатись вашим телефоном,— попросив Пінкертон.
Він зателефонував до друкарні, що завжди друкувала наші об'яви. Я не чув його розмови, бо раптом мені пригадались великі незграбні літери в реєстраційному журналі заїжджого двору "Яка радість!". Я запитав клерка, чи [143] нема в них зразка почерку капітана Трента. І тут я довідався, що капітан не володіє правицею, бо незадовго до катастрофи пошкодив її, і що навіть судновий журнал останнім часом вів за нього містер Годдедааль, а сам Трент лише розписувався лівою рукою. На той час, коли я дістав цю інформацію, Пінкертон уже повісив трубку.
— Ну, поки що все. Тепер візьмемося за шхуну,— сказав він.— А завтра надвечір я розшукаю цього Годдедааля — або я не Пінкертон!
— Яким чином? — поцікавився я.
— Зрозумієш іще сьогодні,— відповів Пінкертон.— А тепер, після всієї мороки з портьє, клерком та великим цабе Беллерсом, нам буде вельми приємно побувати на шхуні. Там, я певен, робота кипить.
Але на причалі панувала тиша, і єдиною ознакою життя на борту "Нори Крейн" був димок над камбузом. Пінкертон зблід і, зціпивши зуби, стрибнув на борт шхуни.
— Де капітан цієї?.. — він не доказав фрази, бо не зміг підібрати слова, яке вповні передало б його почуття.
Звертатися, власне, не було до кого, хоч із дверей камбуза визирнув чоловік у білому ковпаку — очевидно, кок.
— Капітан у себе, обідає,— повагом сказав він, безперестанку жуючи.
— Шхуна розвантажена?
— Ні, сер.
— І не починали?
— Починали. Гадаю, завтра ми візьмемося жвавіше.
— А я гадаю, це комусь так просто не минеться,— сказав Пінкертон і рішуче попрямував до каюти.
Там, за столом, заставленим стравами, спокійнісінько обідав смаглявий гладун. Коли ми ввійшли, він звів очі на Пінкертона, який, не вклонившися, схрестив руки на грудях і мовчки свердлив його поглядом, суворо стиснувши губи. На добродушному обличчі капітана чимдалі виразніше малювався подив, а далі й досада.
— Так,— обізвався нарешті Джім,— саме це ви й називаєте поспішністю?
— А, власне, хто ви? — спитав капітан роздратовано.
— Хто? Я Пінкертон! — обурено вигукнув Джім — так, ніби його прізвище мало бути магічним талісманом.
— Хоч би хто ви були, ви не відзначаєтесь ввічливістю,— так само роздратовано мовив капітан. Але поведінка Пінкертона, певне, таки вплинула на нього, бо він підвівся і поквапом додав: — Треба ж колись і пообідати, містере Пінкертон... [144]
-. Де ваш помічник? — урвав його Джім.
— Десь у місті,— відповів капітан.
__ Ах, десь у місті! — в'їдливо повторив Пінкертон.-
А тепер я вам скажу, хто ви: ви шахрай, і якби я не боявся забруднити свого черевика, я копнув би вас ногою разом із вашим обідом і викинув на причал.
— Я теж дещо скажу вам! — відрубав капітан, густо почервонівши.-Для такого, як ви, я судно не поведу, хоч благайте мене навколішках! Я звик мати справу з порядними людьми.
— Я можу вам назвати імена декого з порядних людей, з якими вам більше не доведеться мати справу, і перш за все — всю компанію Лонгхерста! — скипів Джім.— Про це вже я подбаю, друже мій. А зараз викидайте звідси своє манаття, і миттю, та не забудьте забрати з собою свою шолудиву команду. Я сьогодні ж знайду собі справжнього капітана і справжніх матросів.
— Я піду, коли сам схочу — тобто завтра вранці! — вигукнув капітан нам услід, коли ми вже зійшли на берег.
— Сьогодні весь світ наче перекинувся догори дном! — вигукнув Пінкертон.— Спочатку Беллерс, потім . отой портьє, а тепер цей шахрай! І де тепер шукати капітана, Лаудене? Адже Лонгхерст ще годину тому пішов додому, і взагалі зараз нікого не знайдеш.
— Я знаю, де шукати,— відповів я.— Сідай швидше. І коли ми сіли в екіпаж, кивнув візникові:
— До шинку Чорного Тома!
Незабаром ми підкотили до шинку, минули бар і (як я й сподівався) здибали там Джонсона і весь його клуб. Стіл відсунули під стінку, один з торговців грав на губній гармошці, а посеред кімнати Джонсон і ще якийсь моряк, поклавши один одному руки на плечі, танцювали повільно й вайлувато. В кімнаті було холодно і задушливо. Газовий світильник, щомиті загрожуючи обпалити голови танцюристів, розсівав нерівне світло. Губна гармошка грала пронизливо й тужливо, а обличчя всіх присутніх були поважні й урочисті, наче в церкві. З нашого боку було б, звісно, нечемно перервати ці сумні веселощі, тож ми мовчки посідали на стільці, як глядачі, що запізнилися на концерт, і стали терпляче очікувати, поки закінчиться танець. Нарешті торговець, утомившися, покинув грати. Танцюристи враз спинилися, якусь хвилинку вони погойдувались, все ще обіймаючи один одного, а потім розійшлися, позираючи на глядачів,— чекали оплесків.
— Оце танцюристи! — мовив хтось. [145]
Проте така похвала; мабуть, не задовольнила виконавців, і вони почали самі себе вихваляти.
— Що ж,— сказав Джонсон,— може, я й нікудишній моряк, зате танцювати вмію!
— Я легкий на ногу, як пір'їна,— заявив його партнер із зворушливою впевненістю.
Відчувши, звідки вітер віє, я сказав кілька компліментів на адресу Джонсона; а вже задобривши його, вивів у коридор, розповів про наше становище усе, що вважав за потрібне, і попросив його стати нашим капітаном або, коли це його не влаштовує; порекомендувати підходящу людину.
. — Я? — вигукнув Джонсон.— Щоб я пішов у капітани?! Та краще я піду до чорта в пекло!
— Але ж ви плавали помічником! — заперечив я.
— Так, плавав,— засміявся Джонсон,— але ніколи більше не вийду в море! Проте я можу вам допомогти: я вмовлю Арті Нейрса. Ви його бачили — першокласний моряк, і хоч з вигляду шахрай. ]