На тому ми розлучились, і мій новий знайомий погарцював собі на позиченому коні. Я помітив, що кінь ставився до свого вершника з неприхованим презирством. У мене в голові зароїлися думки; я відчував, що в мої руки потрапили ключі до розгадки всіх наших таємниць. Я взнав справжнє прізвище Діксона — його звали Картью. Я зрозумів, на які гроші Беллерс хотів купити бриг,— це була спадщина Картью. А до моєї уявної галереї картин, що оповідали історію "Летючого шквалу", додалася ще одна — можливо, найдраматичніша. Я бачив палубу військового корабля біля берегів загубленого в океані острова, офіцерів і матросів, які з цікавістю оглядають [224] новоявленого баронета: під чужим іменем він плаває на торговельному судні, його врятували від явної загибелі,— і ось він падає, зомлівши, на палубу, зачувши своє власне ім'я. Я пригадав мою розмову з ним по телефону в готелі "Оксідентал". Либонь, у цього Діксона-Годдеда-аля-Картью була вельми романтична або підмочена біографія. В моїй уяві постала фотокартка, знайдена на "Летючому шквалі", і мені подумалося: зображений на ній чоловік цілком здатен на такі бурхливі злети й падіння. І я вирішив, що Годдедааль (чи Картью) — це розгадка всіх таємниць.
Отже, поки "Буря" тут, треба познайомитися з Себрай-том і корабельним лікарем. Тому, попрощавшись з містером Фаулером, я повернувся в Гонолулу. В марному очікуванні я просидів до вечора на прохолодній веранді готелю. Нарешті, біля дев'ятої години, моя терплячість була винагороджена.
— Ось добродій, про якого ви питали,— сказав мені портьє, і я побачив ще молодого чоловіка в твідовому костюмі: він ліниво й манірно грався тонкою тростиною, й на його обличчі застигла журба. Як по правді, я сподівався побачити загартованого повелителя бур, свого роду вікінга, а не такого зманіженого молодика,— тож спершу трохи розгубився.
— Якщо не помиляюсь, я маю задоволення розмовляти з лейтенантом Себрайтом,— сказав я.
— Саме так,— відповів молодик.— Проте мені здається, що ми з вами незнайомі.
Він говорив, як той лорд Фоппінгтон зі старої п'єси — манірність не полишала його ні на мить, але я не маю наміру відтворювати його мляву мову.
— Я вирішив заговорити з вами саме для того, щоб ми познайомились,— сказав я, й трохи не зніяковівши (на нечемність я завжди відповідаю нечемністю, це моя єдина войовнича риса).— Ми з вами обидва маємо відношення до справи, яка мене дуже цікавить, і мені здається, я можу прислужитися одному з ваших друзів — у всякому разі, можу сповістити його про деякі приємні новини.
Останнє я сказав, аби якось заспокоїти власне сумління: жодної послуги містерові Картью я, звісно, зробити не міг і не бажав, але я був певен — тому буде приємно почути, що я спалив "Летючий шквал".
— Я... я не знаю... я вас не розумію,— затинаючись, мовив Себрайт.— Розумієте, у мене нема ніяких друзів у Гонолулу. [225]
— Той друг, про якого мова, тепер в Англії,— відповів я.— Це містер Картью, якого ви підібрали на острові Мідуей. Моя фірма купила бриг. Я щойно повернувся з острова, і мені треба будь-що зв'язатися з містером Картью. Думаю, ви будете такі люб'язні, що повідомите його адресу.
Як бачите, я досить хутко позбувся найменшої надії зацікавити цього зарозумілого британця. Та і йому самому була явно не до душі моя настійливість. Напевне, він страшенно боявся, щоб я не накинув йому своє знайомство; до того ж, це несміливий, нерозумний, марнославний і непривітний тип, та ще й геть беззахисний — такий собі равлик без усякої хатки — тож він намагатиметься будь-що покінчити з нашою розмовою, навіть згодившись з моїм проханням. І справді: за хвилину він квапливо відкланявся, лишивши мені папірця, на якому надряпав:
пНорріс Картью,
Столбрідж-ле-Картью, Дорсет".
Я міг святкувати перемогу — бойовище і частина обозу мого супротивника опинилися в моїх руках. Проте, зізнаюсь чесно, під час нашої розмови я страждав та ніяковів не менше, ніж містер Себрайт. Я відчував, що незда-тен на дальші агресивні випади, що воєнно-морський флот старої Англії, як і колись, непереможний (принаймні для мене); тож я полишив думку про те, щоб розшукати корабельного лікаря, вирішивши й надалі триматися на поважній відстані від англійського прапора. І я поволеньки пішов собі спати.
Вранці я зрозумів усю мудрість свого рішення, коли випадково зустрівся з Себрайтом у холі,— той ледь уклонився мені, ще й так гоноровито та зверхньо, що я, згадавши тактику гордого Нельсона, удав, ніби не помітив вітання, й не відповів на нього.
Та уявіть собі й подив, коли за півгодини мені принесли від лейтенанта записку з запрошенням відвідати корабель.
"Шановний пане! — писав Себрайт.— Усіх нас, природно, дуже цікавить доля брига "Летючий шквал", і коли я розповів, що мав приємну нагоду познайомитися з вами, всі мої товариші висловили одностайне бажання бачити вас своїм гостем на борту нашого корабля. Ми були б дуже раді, якби ви завітали до нас сьогодні ввечері або, [226] якщо ви зайняті, пообідали в нашому товаристві завтра чи сьогодні". Далі вказувалась година обіду й підпис "Дж. Ласеллес Себрайт" разом із запевненням, що він залишається моїм щирим другом.
"Ні, містере Ласеллес Себрайт,— подумав я,— що ви не мій друг, це ясно, але не менш ясно, що ви, як та леді з пісеньки, друг когось іншого. Ви розказали про нашу зустріч, дістали прочухана, вам продиктували цю записку, не зваживши на ваші кволі заперечення, і ось я запрошений на борт "Бурі" — проте не для того, щоб познайомитися з членами екіпажу, і не для того, щоб поговорити про долю "Летючого шквалу", а для того, щоб мене допитала людина, яка цікавиться Картью. І я ладен битися об заклад: ця людина — лікар. І ще я можу битися об заклад: якби ви не дали мені вчора цієї адреси, вам не довелося б писати цієї записки".
Не гаючись, я написав у відповідь, що приймаю запрошення на обід, і в призначений час трохи босякуваті матроси "Нори Крейн" доправили мене в шлюпці під ощирений гарматами борт "Бурі".
Офіцери військового корабля, здавалося, зраділи мені. Вони, на відміну від Себрайта, з хлоп'ячою цікавістю розпитували про всі подробиці нашого плавання. За столом тільки й розмов було, що про "Летючий шквал", про те, як він сів на мілину, про те, як я знайшов його, про погоду та нашу якірну стоянку, про течії навколо острова Мідуей. Кілька разів без тіні замішання згадувалось ім'я Картью. Випадок з ним навів на спогади про долю графа Абердіна, що помер помічником капітана на американській шхуні. І коли я не дізнався про Картью майже нічого нового, то лише тому, що вони самі майже нічого не знали,— їх просто зацікавила незвичайна доля цього чоловіка, й вони співчували йому, що він так довго хворіє. Я переконався: офіцери "Бурі" цієї теми не уникають і нічого не таять від мене, бо їм нема чого замовчувати.