І справді, я довідався від нього багато чого — навіть такого, чого не сподівався. Того буремного вечора, коли повернувся додому, Картью розповів про те, що з ним трапилось, і тепер стару леді мучило не лише горе: серед картин, що поставали перед її внутрішнім зором, коли вона йшла стежкою повз мене, була й картина острова Мідуей та брига "Летючий шквал".
Містер Денмен, дворецький, збентежено вислухавши мене, сказав, що Беллерс уже покинув маєток.
— Уже? — вигукнув я.— То навіщо ж він приїздив? В усякому разі, не для того, щоб оглянути замок!
— Не розумію, що інше могло привести його сюди,— відповів дворецький.
— Будьте певні, він завітав не просто так,— сказав я,— і він, мабуть, дістав те, що хотів. До речі, а де тепер містер Картью? Дуже шкода, що я не застав його вдома.
— Він подорожує, сер,— сухо відповів дворецький.
— Браво! — вигукнув я.— Адже я поставив вам пастку, містере Денмен, і тепер бачу, що ви нічого не сказали цьому нахабному гостеві.
— Звісно, сер,— відповів дворецький.
Я теж потиснув йому руку — як і містер Норріс,— однак без особливої радості: адже мені так і не пощастило вивідати адресу, а раз Беллерс покинув маєток, то він адресу вивідав, інакше я застав би його тут, у товаристві містера Денмена.
Я зміг уникнути оглядин полів та худоби, але оглянути замок мені все-таки довелося. Жінка із срібним волоссям і сріблястим голоском, без упину виливаючи потік непотрібних мені відомостей, довго водила мене по картинній галереї, концертній залі, парадній їдальні, просторій вітальні, індійській залі, театру і взагалі по всіх без винятку (як мені здалося) закутках величезного замку. [267] Єдина кімната виявилась недоступною для мене — та, куди зникла пані Енн. Я спинився на мить біля цієї кімнати і подумки всміхнувся: тільки тонкі двері відділяли мене від таємниці "Летючого шквалу".
Весь час, поки я ходив по просторому замку, я думав про Беллерса. Я не мав сумніву, що він роздобув адресу, але я був певен, що прямі розпити йому не допомогли. Отже, йому прислужилася якась хитрість або щаслива випадковість. І якщо мені не допоможе така сама випадковість чи така сама хитрість, я нічого не зможу вдіяти; тхір вистежить свою здобич, величезні дуби впадуть під ударами сокир, полотна Рафаеля підуть з молотка, в замку оселиться якийсь біржовий маклер-скоробагатько, і від слави роду, відомого колись не лише в окрузі, залишаться самі спогади. Дивно, що такі важливі справи, такий давній замок і такий вельможний, хоч і млявий рід були під загрозою, яку могли відвести лише кмітливість, обачність та хитрість колишнього студента з Латинського кварталу! Я мав будь-що роздобути адресу, як це зробив Беллерс. "Випадковість або хитрість, хитрість або випадковість",— сказав я собі, повертаючись великою алеєю до готелю, інколи озираючись на червоний цегляний фасад та вікна замку, що блищали під сонцем. Але як підкорити собі випадковість? Яку придумати хитрість?
Отак міркуючи, підійшов я до дверей готелю; згідно зі звичкою підтримувати з усіма приязні стосунки, я негайно прогнав з обличчя задуму і, як єдиний пожилець, чемно згодився пообідати з сім'єю господаря в їдальні. Я сів за стіл з містером Хіггсом, колишнім дворецьким, місіс Хіггс, колишньою покоївкою та міс Агнес Хіггс, їхньою патлатою малою донечкою, на яку я зовсім не покладав надій (але, як показали дальші події, помилявся). Розмова крутилася довкола замку та його господарів. Ми вже призволилися до ростбіфа, йоркшірського пудинга, пирога з повидлом та сиру-чедеру, але цієї теми все ще не вичерпали. Я довідався про подробиці з життя чотирьох поколінь Картью, але жодна не зацікавила мене. І лише коли містер Генрі вже загинув на полюванні, коли ми поховали його в супроводі мало не всіх жителів овіяного скорботою графства, мені врешті пощастило вивести на сцену мого душевного друга — містера Норріса.
Почувши це ім'я, колишній дворецький заговорив дипломатичним тоном, а колишня покоївка — ніжним. Містер Норріс Картью у цій не вельми діяльній династії був, [268] либонь, єдиним чоловіком, який чинив щось варте згадки. Але всі його вчинки, на жаль, кінчалися жалюгідно, викликаючи тільки скруту в родичів. На щастя, він був вилитим портретом високоповажного Бейлі, одного зі світочів цієї недіяльної родини, і тому мало не з колиски йому пророчили блискучу кар'єру. Та ледве Норріс вийшов з пелюшок, як виявилось, що він не гідний імені Картью, бо він виказав смак до примітивних утіх та простецького товариства: йому ще не було й одинадцяти років, коли він разом із хлопчиною-конюхом ходив драти пташині яйця, а коли йому виповнилось дванадцять, то, не турбуючись про гідність власного роду, він почав пішки, з рюкзаком за плечима, подорожувати околицями, замальовуючи краєвиди та не гребуючи товариством завсідників придорожніх заїздів. Мені сказали, що він начисто позбавлений гордості, що він ладен сісти за стіл з будь-ким (це було мовлено таким тоном, що давало мені зрозуміти: своє знайомство з містером Норрісом я завдячую саме цій його прикрій нерозбірливості). На жаль, містер Норріс не лише мав ексцентричну натуру — він ще й полюбляв непутяще життя. В університеті й нині пам'ятають його як боржника. Навіть більше: за якусь досить фривольну витівку його з університету виключили.
— Він завжди був завзятим витівником,— зауважила місіс Хіггс.
— Що правда, то правда! — погодився її чоловік. Однак справжні прикрощі почалися після того, як він пішов на дипломатичну службу.
— Він як із цепу зірвався, сер,— похмуро смакуючи слова, мовив колишній дворецький.
— Він наробив несусвітніх боргів,— сказала колишня покоївка,— і попри все те, такого молодого джентльмена ще пошукати!
— Коли про все це дізнався містер Картью, почалося бог зна що,— провадив містер Хіггс.— Я пам'ятаю все так, наче це було вчора. Коли її вельможність вийшла з їдальні, господар подзвонив. Я поспішив туди, гадаючи, що треба подавати каву, але бачу, що містер Картью вже підвівся. "Хіггсе,— каже він, тикаючи паличкою (у нього саме було загострення подагри),— накажіть негайно запрягти двоколку для мого сина, бо він зганьбив себе". Містер Норріс мовчав. Він сидів, схиливши голову, наче роздивляючись узори на тарілці. Від несподіванки я насилу встояв на ногах,— закінчив містер Хіггс.