Натка намагається сама себе заспокоїти: "А Лайка? А Білка і Стрілка? А Чорнушка кінець кінцем? Вони були… В усякому разі вони були не чол… не чоловічого роду".
Та це виходить якось не дуже вже переконливо.
Минають дні…
Еге ж, Котька з Борисом таки справді вперті люди. Натка скоцюрбилась за бочкою біля сарая і дивиться в шпарку. Там, у сараї, на дровах спинами один до одного вже четверту годину, заткнувши вуха пальцями, сидять у темряві Котька і Борис.
Натка встигла приготувати уроки, встигла пообідати, встигла покататися на Милоччиному велосипеді, а вони все сидять.
Це зветься випробування тишею.
Адже там, у небі, абсолютне космічне безгоміння, і до цього космонавтам треба себе привчити. Там не деренчить трамвай, не цвірінькають горобці, не лається вусатий двірник дядя Стьопа, якому начхати на тишу, бо він пияк і його все одно не візьмуть у космос.
Натці вже набридло, око болить дивитися в шпарку, а вони все сидять.
І раптом чується гуркіт — розсипаються поліна, і Котька кричить противним голосом.
Виявляється, космонавт Борька заснув і звалився з дров.
Двері сарая відчиняються, і, чухаючи забитий бік, виходить заспаний Борис, а за ним, похитуючись, змучений тишею Котька.
В обох вигляд нещасний і жалюгідний. Здавалося б, Натці тільки й радіти й хихикати за раз, та в неї це не виходить. Їй чомусь жаль Котьку і хочеться разом з ним лаяти негідника Борьку, що так підступно заснув під час випробувань.
Наступного дня Натка сиділа в шафі серед одягу і, обв’язавши голову маминою спідницею, дихала нафталіном. У сарай іти вона побоялась — там водилися пацюки. А в космосі пацюки не водяться й звикати до них не обов’язково. Випробування тишею їй навіть сподобалось: нудно, але не страшно нітрішечки — терпіти можна. Тьху, слабак Борька не витримав!
Тим часом Котька з Борисом тренувалися далі за програмою. Цілісінький день вони гойдалися на вірьовці, прив’язаній до дерева.
Наприкінці невгамовний Котька сказав:
— Треба катапультуватися. Обов’язково треба катапультуватися.
— А як це ка… ка… ну… оце саме?
— Ти що, не пам’ятаєш, як Титов на тренуваннях разом з сидінням вилітав з кабіни, щоб потім на парашуті спуститися? Це й значить — катапультувався.
— Та пам’ятаю, пам’ятаю… — промимрив Борис, хоч видно було, що він не пам’ятає.
Катапультуватися хлопцям у той день не довелось.
Котька натер собі руки так, що навіть не зміг робити письмових уроків.
Вірьовка теж зовсім перетерлась, бо, коли Натка увечері й собі почала гойдатися, вірьовка несподівано тріснула, і Натка, відлетівши метрів на п’ять, гепнулася в огидну брудну калюжу.
— Здається, я катапультувалася, — прошепотіла Натка, виколупуючи з вуха грязюку. — Добре, що ніхто не бачив.
Три дні тренувань не було — у Котьки гоїлись руки.
А на четвертий день була чудова сонячна погода. Блакитне небо сяяло ласкаво і привітно, навіть не віридось, що десь там, у глибині, жахливий безконечний космос.
На горищі пахло котами, іржавим залізом і тим особливим запахом, який буває тільки на горищі.
Крізь слухове вікно, біля якого причаїлася Натка, видно край даху і глуху стіну сусіднього будинку.
Між будинками — щілина завширшки приблизно з півметра. Там темно, як в ущелині. Внизу— бита цегла, скалки скла і різний мотлох. На даху над щілиною стоять Котька з Борисом. У кожного до пояса прив’язана вірьовка, другий кінець якої протягнуто на горище й закріплено там до крокви морським вузлом.
— Слухай, а ти певен, що буде ця сама… невагомість? — нерішуче питає Борис, з острахом зазираючи в щілину.
— Аякже. Невагомість — це ж і є, коли людина висить у повітрі, ні за що не тримаючись ні руками, ні ногами. Ну, давай!.
У Натки чомусь сильно калатає серце, терпнуть ноги.
Хлопці водночас лягають животами на дах, звішують ноги в щілину і потроху починають сповзати. При цьому вони голосно сопуть.
Ось над дахом видно тільки їхні голови. Ось уже й голови зникли, лише руки держаться за ринву. Раз! — нема вже й рук. Вірьовки натяглися й тремтять, як струни. У Натки щось обірвалося всередині…
Кілька секунд було тихо. Потім почувся приглушений Котьчин голос:
— Борько, ну як? Відчуваєш невагомість?
— Відчуваю… Тільки пояс холерський сильно давить. Прямо живіт перерізає…
Знову запанувала тиша. Потім раптом почувся натужний голос Борисів:
— Слухай, я більше не можу! Якась незручна невагомість. Дуже вже ріже… Н-не можу. Чуєш?
Вірьовки нервово засіпалися, і Котьчин голос прохрипів:
— Гаразд… Вилазь і мені допоможеш. А то я до даху не дістаю…
Одна з вірьовок засіпалась ще дужче. Потім почувся тремтячий голос Бориса:
— Котько! Я не можу вилізти.
— Та ти що? Облиш жарти!
— Ні, серйозно! Не можу! Серйозно!
Вірьовки одчайдушно скрипуче попискували.
— Котько! Давай кричати на поміч! Я не можу, Котько. Ми зараз розіб’ємось!
— Стривай! Не треба ще! Може…
— Нічого не може…
І тут Натка зрозуміла, що "невагомих" космонавтів треба рятувати. Ще мить — вони зірвуться і… не треба тоді космосу — на землі теж можна прекрасно розбитися.
Натка зітхнула і крізь слухове вікно вилізла на дах. Дах був противно слизький і похилий. Натка на животі підповзла до краю і зазирнула в щілину.
Котька і Борис теліпалися на вірьовках, як два черв’яки. У Бориса пояс під’їхав майже під пахви, і ноги метлялися, мов у лялькового Петрушки. У Котьки, навпаки, пояс з’їхав нижче пупа — він висів униз головою і, як немовля, дригав ногами, боячись зовсім випасти з пояса.
Обидва жалібно кректали і стогнали.
— Ой, хлопчики, я зараз! — заголосила Натка. — Повисіть ще трошки! Повисіть, хлопчики, не падайте! Я зараз!
І вона швидко подалася у слухбве вікно.
Натка в розпачі бігала по горишу, весь час промовляючи:
— Повисіть, хлопчики, я зараз! Повисіть, хлопчики, я зараз!
Хоча звідси вони, звичайно, не могли її чути.
"Як же допомогти? Як допомогти?" — стрибало в голові.
Враз Натка побачила довгу дерев’яну жердину з залізним гачком-трійником на кінці. Цією штуковиною двірник дядя Стьопа завжди виколупував сміття в каналізаційних колодязях, щоб не забивало труби.
Не задумуючись, Натка схопила жердину і. потягла на дах.
Вона обережно опустила жердину і спробувала зачепити Котьку за ногу. Але гачок зіскакував і не брав. Тоді вона зачепила Бориса за штани. Взяло.