Борис підсміюється з тих моїх спроб осягнути неосяжне — так він це називає:
— Гадаєш, сам головний інженер знає усе геть-чисто, до найдрібніших деталей? Розумієш, при такому темпі впровадження нового людині просто не під силу ввібрати в мозок мільйон тих нових деталей. Головний інженер має для деталізації армію помічників й інженерів у цехах, він мусить бачити . перед собою картину виробництва, ціле, єдність, інженер у цеху знає також найкраще і в деталях тільки свій цех, а ти раптом задумала стати енциклопедистом — не сміши мене, маленька, це ж не вісімнадцяте століття! А окрім усього, твоя справа — естетика, навіщо тобі знати технологію виготовлення стронцієвого скла?
Шукаючи аргументів для виправдання своїх мандрів по цехах, нишпорення в технічних книгах і розмов з технологами й конструкторами, я раптом починала спотикатись, втрачала певність, а слова мої — були не мої, а Пет-Петові, бо, коли я знову приходила на завод і знову починався робочий день, Пет-Пет доводив мені, що художник на заводі повинен знати все краще від будь-кого — інакше його робота не матиме сенсу.
Хто знає, може, я не вміла переконати Бориса в тому, в чому сама була підсвідомо переконана, лише тому, що Пет-Пет, прекрасно знаючи завод, не застосовував цих знань у своїй роботі? Голе теоретизування, знання — для себе, щоб довести самому собі — я все можу, все розумію, отже, кожен все може й розуміє?
Без майстерні, мало що не на коліні робив Пет-Пет проект внутрішнього оформлення цеху і тільки жартував з того, що йому страх незручно й тісно, бо він вдався в Гаргантюа, а не в Дон-Кіхота.
Бездарні, немислимо бездарні плакати були почеплені майже при всіх входах у цехи, розвішані на території, мабуть, усі вже звикли до тієї мазанини, ніхто на них не звертав уваги, а вішали ж їх на те, аби таки привернути увагу — якраз привернути, а не навпаки. Слухайте, Пет-Пете, — майже з острахом зважилась я запитати про це, — хто наквацяв отого чолов'ягу з такою .короткою клешнявою рукою? Що він має означати?
— Чита'й підпис, — засміявся Пет-Пет.
Я з полегкістю зрозуміла, що то не його робота — а таки чия?
— Наймають у цехах таких малярів, — все так само всміхаючись, пояснив Пет-Пет. — Зрештою, у великих цехах тримають своїх, на ставках, оце і є їх продукція. Чомусь люди сприймають своє завдання тільки як необхідність створити щось велике за розмірами, а що платять не раз і по сотні за штуку такого добра, то вони & не дбають про якусь там художню вартість чи просто — вже не кажу більше — про якусь там сумлінність... А що, треба й мазіям якось жити, мазієві діти не питають, чи тато їх геній, чи нездара —дітям потрібен хліб. Хочуть їх тут годувати — хай собі, я нікому не ворог, я не бороню...
Величезний шмат полотна терпляче витримував на собі перекинуту вниз головою людську фігуру з руками й ногами дерев'яної ляльки, а попід тією подобою господаря землі красувались величезні чорні літери: "Порушників санітарії — на смітник історії". "Смітник історії" символізували чорні й сині паліччя й кружальця.
— Пет-Пете, — сказала я й спробувала зазирнути в голубі й добрі його очі, — а навіщо тоді ми... тобто бюро естетики? Хіба ми не повинні контролювати оце все?
— Попрацюєш — зрозумієш, — сказав Пет-Пет. — Та й ще тобі пораджу: не бери собі того в голову, ти ж не хочеш завчасно посивіти, Сорохтеєчко. Не одне уздриш таке, що вразить твою тонку мистецьку душу.
— Жартуєте, Пет-Пете, а я ж серйозно!
— Мусиш загартуватись, якщо не маєш охоти вийти якогось дня за прохідну з подірявленими поняттями про чуття прекрасного... Знаєш, мені часом здається, що люди тут просто не мають часу на прекрасне. Що, не віриш? Поспитай у Теодозія, він тобі в процентах підрахує співвідношення краси й часу на нього.
Неправда, Пет-Пете, щось тут не так, бо хіба для краси потрібен доконче окремий, осібний час? 3-вичайно, ми не можемо на заводській території розвішати полотна Рафаеля чи поставити скульптури Мікеланджело, а все-таки, Пет-Пете, навіщо ми маємо псувати людям смак до мистецтва оцими жахливими плакатами, цією огидною висрібленою дівицею-спортсменкою посеред басейну, цим недбалим плануванням квітників? Адже не на те існує дизайн — оте мистецтво краси предмета, краси в побуті й у праці, аби ми ним так нехтували! Хіба ви, ми, — не на те, щоб зробити мистецтво й розуміння гарного належним людині і в годину важкої праці? У себе вдома кожна людина в міру свого розуміння й чуття намагається подбати про лад і оцю ж саму красу, вона шукає її в фільмах, в одязі, в гарних меблях, в книгах, в дівчині, яку любить, у квітах, у новому телевізорі й у новій машині — чому вона не може її шукати й тут, у своєму цеху, в своєму верстаті, в приміщенні, де проводить годину обідньої перерви, у заводському паркові?
Чому ви, Пет-Пете, ніби махнули рукою на свою роботу? Звичайно, це не жар-птиця, про яку я мріяла, може, для цього не треба натхнення й таланту, у цьому є щось від ремісництва, але ж ремісництва чесного й гарного, без якого не може тепер уже ніхто обійтись, чому ж ви махаєте на те рукою, Пет-Пете?
Моїх думок Пет-Пет, звичайно, не почув, навряд чи він володів даром телепатії, а я вимовляла усе це мовчки, я боялась патетики й красних слівець, боялась, що вони прозвучать фальшиво й, зрештою, Пет-Пет мусить ліпше знати, що говорить, аніж я, може, він має рацію — я ж була неофітом, я мала сентимент до старих мостів, коней, вітряків і коминярів, я зовсім недавно поглянула сама собі в очі й призналася, що я не геній, а простий смертний. І я ще не звикла до себе самої — нової і трохи впокореної, я не відважувалася сперечатись — ні з Пет-Петом, ні з Борисом, бо вони добре знали, що говорили.
Тепер Пет-Пет лежав у лікарні — наче навмисне втнув такого фігля, навмисне, щоб я могла чинити геть усе з власної волі — наче звільнив поле, вступився, як завжди, коли на нього занадто напосідали. Гм, може, він і не хворий зовсім, а так, удає?
Сиджу в позі роденівського "Мислителя" і намагаюся зрушити власний мозок з мертвої точки. Чи то — не мозок, усю ту справу з проектом — з мертвої точки. Вичистити, зв'язати кінці з кінцями, додати дві (хоча б одна була) власні ідеї.